Артем мріяв блиснути перед колишньою на зустрічі випускників

Спочатку було дуже складно, важко: щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, обоє працювали не лише у своїй уже власній фірмі, а й кожен на своїй роботі та звільнятися поки що не збиралися. Спали по кілька годин на день, але не впадали у відчай, твердо вирішивши йти до мети, попри труднощі, а їх було чимало.

Так минуло п’ять років. В Артема була власна квартира, непогана машина, були й гроші на рахунку, яким він знав лік. Грошима він не розкидався, як чинили багато знайомих, що мали власну справу. Він був ощадливим, розуміючи, що в бізнесі бувають злети й падіння і що до них завжди треба бути готовим. А рятують від таких форс-мажорів лише вклади, і чималі.

Його партнер із цим погоджувався. Він також запропонував створити ніби окремий фонд для таких випадків. Завдяки своїй ощадливості та практичності вони кілька разів успішно виходили зі складних ситуацій.

Якось у магазині Артем зустрів свого однокласника Андрійка Бондаря. Після радісних вигуків і привітань Андрійко нарешті повідомив, що вони наступними вихідними збираються зустрітися.

— Ми й тобі телефонували, але ти, мабуть, номер змінив, та й знайти тебе ніяк не виходило. Навіть із твоїми батьками намагалися зв’язатися. Та все марно. Я дуже радий, що зустрів тебе. Ти один залишився. А так усіх уже попередили, і всі погодилися прийти. То що, кажеш, і ти будеш?

— Авжеж, буду радий з усіма поспілкуватися.

— От і правильно. Ти, здається, єдиний у класі спілкувався з усіма, тож усі будуть раді тебе знову побачити. А я ось дивлюся: ти піднявся. Такий стильний. Та й видно, що при грошах. Ну, чим займаєшся?

Артем коротко розповів, який у нього бізнес. Потім трохи поговорили про самого Андрійка й, попрощавшись, залишилися задоволені одне одним. Сівши в машину, Артем замислився. Серце калатало як навіжене. Може, нарешті настав той момент, коли та, про кого він думав усі ці роки, нарешті побачить, кого втратила.

Марина невдоволено оглянула свій гардероб. Зітхнувши, зрозуміла, що їй зовсім нічого вдягти. Вона вже так давно не купувала собі жодних речей. Щойно від неї пішов Ярослав, справи стали зовсім кепські. Після інституту вони з ним почали жити разом. Вона чекала, що він нарешті освідчиться їй і вони одружаться. Але Ярослав нікуди не поспішав.

А найобразливіше було те, що він просто перетворив її на домогосподарку, а сам жив повним життям, зустрічався з друзями в клубах, знайомився з дівчатами, з якими часом після вечірки їхав до них додому. Марина все це терпіла, думаючи, що він нарешті схаменеться й одружиться з нею.

Вона бачила, що батьки Ярослава були ним невдоволені, бо він ніде не працював, а просто гуляв за батькові гроші. Зрештою батькові це набридло, і він сказав синові, щоб той узявся за розум, інакше він просто позбавить його спадку. А ще запропонував познайомитися з дочкою свого партнера, пояснив, що та дуже хороша дівчина і, якщо в них щось складеться, то він урятує і себе, і батьків бізнес.

Ярослав, мабуть, познайомившись із тією дівчиною, про яку говорив батько, довго не думав і зробив їй пропозицію, а Марину покинув, сказавши лише, що вона йому не потрібна. За квартиру, у якій вони жили й за яку платив Ярослав, їй не було чим платити, тож довелося повернутися до батьків. Щоправда, утримувати її так, як вона того хотіла, вони теж не збиралися. І Марину це вибило з колії.

Вона спробувала влаштуватися на роботу за фахом, але ніхто її не брав, бо в неї зовсім не було досвіду. І ось вона опинилася у відділі кадрів на машинобудівному заводі. Цілий день сиділа в комірчині, перебирала папери, отримуючи за це мізерну зарплату.

І ось нещодавно їй зателефонував однокласник, сказав, що вони збираються зустрітися в ресторані й відзначити десятиріччя випуску. Марина погодилася. Їй дуже хотілося побачити, хто ким став, ну і, звісно, себе показати, щоб усі думали, що лише вона щаслива, а більше ніхто. І ось тепер вона думала, що б такого вдягти, аби всі просто були в шоці. І тут на неї чекало розчарування…