Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

А потім її викликали в опіку. Опіка містилася в старому двоповерховому будинку на головній вулиці райцентру, в кабінеті з облупленою фарбою, шафами, набитими папками, і вічно текучим бачком за фанерною перегородкою. Інспекторку звали Ірина. Це була немолода втомлена жінка у в’язаній кофті, яка побачила на своєму віку стільки чужого горя, що воно вже не відбивалося на її обличчі, тільки залягло в кутиках рота важкими складками.

— Ганно Богданівно, — сказала вона, дивлячись у папери. — Ви дитину знайшли, врятували, честь вам і хвала. Це в протоколі все є. Але ви, я так розумію, хочете більшого.

— Хочу, — сказала стара.

— Чого ж?

— Забрати її до себе.

Ірина відклала ручку й подивилася на неї довгим, зважуючим поглядом.

— Вам скільки років?

— Шістдесят вісім.

— От. А їй — тиждень. Їй ще вісімнадцять років рости. Ви порахуйте.

— Я й порахувала, — сказала Ганна Богданівна тихо. — До повноліття, може, й не дотягну. А до школи дотягну. А там Олеся, онука, дівка путяща, не кине. Ми не пропадемо.

Ірина зітхнула.

— Це все слова. А закон — він не про слова. Дитина зараз підкидьок, без матері, без документів. Матір шукатимуть, оголосять у розшук. Не знайдуть за належний строк, на дівчинку складуть запис про народження, дадуть їй ім’я, по батькові, прізвище. І тоді вона під опікою держави, і влаштовуватимуть її в сім’ю. За законом, за чергою, за правилами. А правила такі: вік опікуна, здоров’я, дохід, житло, навчання. Школу прийомних батьків пройти треба, медкомісію. І навіть коли все пройдете, комісія вирішує, а не я одна. І чесно вам скажу, у вашому віці важко. Не заборонено, але важко.

— А не заборонено?

— Не заборонено, — неохоче підтвердила інспекторка. — Родичам-то вік не перешкода, а чужій людині там уже як комісія вирішить. Буває, що й літнім віддають, якщо рідні в дитини нема, а людина надійна й умови є.

Ганна Богданівна випросталася на рипучому стільці.

— Що мені треба зробити? Кажіть, усе зроблю.

І вона зробила. Вона пройшла медкомісію в районній поліклініці, відстоявши всі черги.

І терапевт, поцмокавши язиком над її тиском, усе ж написав, що для догляду за дитиною придатна. Вона зібрала довідки з місцевої адміністрації про житло, з пенсійної служби про дохід, із поліції про відсутність судимості. Вона, шістдесятивосьмирічна стара, усе життя проживши в селі, їздила за сорок верст у район, у ту саму школу прийомних батьків, і сиділа там серед молодих пар за партою, як школярка, і слухала лекції про прив’язаність, про адаптацію, про те, як не можна бити і як не можна соромити, і старанно записувала в зошит олівцем, бо ручка в неї тремтіла.

Олеся допомагала. Олеся, тринадцятирічна, взвалила на себе половину господарства: і козу, і курей, і город під зиму, і посилки з іграшками, щоб бабуся могла мотатися по установах. Олеся ж, жвава, грамотна, писала за неї заяви, знаходила в інтернеті, які потрібні папери, сперечалася телефоном із чиновниками так, що ті губилися від натиску дівчини.

А село, село стало за них горою. Це теж зіграло. Коли з опіки приїхали дивитися житло й умови, до хати Ганни Богданівни ніби ненароком зійшлися сусіди.

Прийшли й Ольга, фельдшерка, з папером, що бере дитину під медичний нагляд, і Катерина, корівниця, з обіцянкою сиру та сметани, і баби з гостинцями, і чоловіки, які тут-таки, при інспекторах, узялися підпирати просілий ґанок і вставляти в дитячій другі рами.

— Усім миром виростимо, не вперше. У нас чужих дітей не буває, — казали вони.

І Ірина, дивлячись на це, хитала головою. Але щось в обличчі в неї здригнулося. І в акті обстеження вона написала: «Умови задовільні, ставлення оточення до дитини доброзичливе». Матір не знайшли, оголошували в розшук, опитували, перевіряли пологові будинки району, ніхто не народжував у ті дні дівчинку, ніхто не заявляв про зникнення. Міський візочок, дорогий, вів у нікуди.

Його купили у великому місті за багато сотень верст, у магазині, де таких продавали сотнями, без жодного обліку покупців. Слід обривався. І через належний за законом строк дівчинку, безіменну, нічийну, записали нарешті в книгу як народжену, дали прізвище за назвою поселення, по батькові — за ім’ям того, хто знайшов, і запропонували Ганні Богданівні, коли вже вона так уперлася, вибрати ім’я.

Стара думала недовго.

— Соломія, — сказала вона, — Соломією буде…