Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

— Мамо, до тебе дядько Богдан прийшов, — сказала Соломія, зазирнувши на кухню. — Сидить у дворі на лавці. У дім не заходить.

— Богдан? — здивувалася Оксана.

Чоловік Мирослави рідко приходив сам. Він узагалі був чоловіком галасливим тільки за столом, коли вип’є, а у звичайні дні тримався якось осторонь від чужих домів. Оксана витерла руки об рушник і вийшла надвір.

Богдан сидів на лавці біля паркану в темному святковому костюмі. Краватка була зав’язана криво, комір сорочки пом’ятий, очі червоні. Він плакав. Не просто змахував сльозу, а плакав по-справжньому, важко, як плачуть діти, не вміючи стриматися. Від нього пахло спиртним, але не настільки, щоб він зовсім не тямив.

— Здрастуй, Богдане, — сказала Оксана, зупинившись біля ґанку.

— Здрастуй, Ксаню, — відповів він і витер обличчя рукавом. — Як жити будемо?

Оксана повільно підійшла й сіла на край лавки, залишивши між ними відстань. Їй не хотілося втішати чоловіка тієї жінки, до якої пішов Мирон. Своєї болю було стільки, що чужий здавався зайвою ношею.

— Що вони з нами зробили? — продовжував Богдан. — Ти знала, що вони нас не любили? Я от не знав. Дурнем жив. Може, підозрював, що Міра гуляє, та тільки не знав із ким. Сім’ю руйнувати не хотів. Донька в нас. Та й любив я її, Ксаню. Люблю, хай їй грець.

Оксана дивилася на його тремтячі руки. Дорослий чоловік у святковому костюмі, із запахом горілки й мокрим обличчям, виглядав водночас жалюгідно й неприємно.

— Я нічого не знала, — сказала вона. — І не підозрювала.

— От і я не все знав, — Богдан гірко хмикнув. — А тепер ніби сокирою по голові. Вони нас за людей не вважали. Сміялися, мабуть. Жили собі на два боки.

— Богдане, що тепер говорити? — Оксана втомлено провела долонею по лобі. — Усе вже сталося.

— Ні, не все! — він різко повернувся до неї. — Ти що, віддаси його просто так? Я Міру твоєму Миронові віддавати не збираюся. Треба боротися. Разом. Ти за свого, я за свою. Може, повернемо їх додому. Ми з тобою вже не хлопчаки, щоб нове життя починати з порожнього місця.

— Я не повертатиму Мирона, — відповіла Оксана. — Переболить. Перетерплю. Але бігати за ним не стану.

— Горда, — пробурмотів Богдан. — Усе життя така. Може, він тому до моєї Мірки й потягнувся. Вона легка, весела, безшабашна.

Він знову заплакав. Оксана стиснула пальці. Їй було його шкода, але його сльози дратували. У них було не тільки горе, а й спроба навалити на неї частину своєї безпорадності.

— Іди додому, Богдане, — сказала вона. — Тобі треба проспатися.

— На тому світі відісплюся, — огризнувся він. — Я до тебе не нити прийшов, а діло говорити. Ти, може, найголовнішого ще не знаєш.

Він закрив обличчя руками й застогнав. Оксана мимоволі напружилася.

— Марічка, — видавив він. — Моя Марічка… не моя. Міра сказала, коли йшла. Донька твого Мирона.

Оксана відчула, як земля йде з-під ніг. Вона вхопилася за край лавки. Перед очима на секунду попливли двір, паркан, мотузки з білизною, темна зелень під кущами. Марічка. Шістнадцятирічна дівчинка з Мирославиними очима й Богдановим прізвищем. Донька Мирона.

Отже, це була не просто зрада. Не просто зустрічі, пристрасть, заборонені закутки. У них була дитина. Живий доказ усіх років брехні.

— Але я їм її не віддам! — раптом закричав Богдан, ніби Оксана збиралася сперечатися. — Моя вона! Я її ростив, я до лікаря з нею бігав, я їй казки читав, я її з температурою на руках носив. Вона мене татом називає, розумієш? Татом! Хоч хто там що наговорить.

— Тихіше, — прошепотіла Оксана. — Дівчинка вдома?

— Вдома. Міра їй теж розповіла, уявляєш? Дитині в обличчя сказала, хто її справжній батько. А Марічка мене обняла й плакала: «Ти мій тато, і більше ніхто». Зі мною лишилася. Їй уже шістнадцять, сама вирішить, де жити.

Оксана заплющила очі. За останні дні правда приходила до неї порціями, кожна важча за попередню. Спочатку відхід. Потім ім’я Мирослави. Потім зізнання, що Мирон ніколи її не любив. Потім слова Ганни про давній зв’язок. Тепер — дитина.

— Богдане, — сказала вона, намагаючись говорити твердо, — кинь пити. Хоча б зараз. Не заради себе, заради Марічки. Дівчинці й так страшно. Мати пішла, батько виявився не тим, ким вона думала, дім розвалився. Якщо ти ще приходитимеш п’яним, вона не витримає.

Він криво всміхнувся.

— От і вчителька заговорила. Пізно мене виховувати, Ксаню.

— Значить, сам себе виховай. Ти їй зараз потрібен тверезий.

Богдан помовчав, потім раптом присунувся ближче.

— А знаєш що? Давай ми з тобою теж їм на зло закрутимо. Нехай подивляться. Може, вони злякаються, що ми без них щасливі, й назад прибіжать. А може, нам і самим сподобається.

Він спробував обійняти її за плечі. Оксана різко відштовхнула його.

— Ти зовсім розум пропив?

— А що такого? — образився Богдан. — Я, між іншим, костюм одягнув. Як наречений.

— Тепер зрозуміло навіщо. Слухай мене уважно: більше з такими пропозиціями до мене не приходь. Я не та жінка, з якою можна щось починати від злості чи на зло комусь.

— Ех, Ксаню, — зітхнув він, — жодної в тобі авантюри. Усе правильно, усе рівно. А красиво б вийшло: вони там, ми тут.

— Досить, — відрізала Оксана. — Іди додому. Прийдеш тверезим — поговоримо по-людськи. А зараз я більше ні слова слухати не хочу.

Богдан підвівся, похитнувся, поправив краватку. Біля хвіртки він раптом озирнувся.

— Ти хоч знаєш, де голубки гніздо звили?

— Не знаю і знати не хочу.

— У квартирі Міриної покійної родички. У старому будинку на іншому боці міста. Тож, якщо захочеш помилуватися сімейним щастям, дорогу знайдеш.

Він вийшов за хвіртку, але, зробивши кілька кроків, знову обернувся.

— А я б, між іншим, із тобою жив, Ксаню.

— А я б ні, — відповіла вона й зачинила хвіртку.

Оксана стояла, тримаючись за дерев’яну клямку, поки кроки Богдана не стихли. Їй хотілося розридатися, але сліз уже ніби не лишилося. Натомість усередині була суха, важка порожнеча.

З-за розвішаної білизни вийшла Дарина. Обличчя в неї було бліде, губи щільно стиснуті.

— Мамо, я все чула.

Оксана обернулася.

— Дашо…

— Знаю, підслуховувати некрасиво. Але я білизну розвішувала й почула, що батько живе з моєю хрещеною. Після такого піти вже не змогла. І правильно зробила. Навіщо ти приховувала? Ми все одно дізналися б. Краще зараз, ніж як ти — через стільки років.

— Він ваш батько, — втомлено сказала Оксана. — Який є, іншого у вас немає.

— Шкода, що не можна поміняти, — тихо відповіла Дарина. — Він же дружину поміняв.

— Не говори так.

— А як говорити? Нам із Солею теж боляче. Він пішов і зробив вигляд, ніби нас немає. Навіть не прийшов пояснити. Просто випарувався. А тепер виявляється, Марічка наша сестра. Чудово тато влаштувався. Прямо чужа довга мелодрама, тільки чомусь у нашому домі.

Оксана хотіла зупинити доньку, але не змогла. У словах Дарини було надто багато правди.

— Адресу я запам’ятала, — сказала старша. — Ми із Соломією сходимо до нього.

— Не смійте влаштовувати скандал.

— Скандал уже влаштував тато. Ми тільки спитаємо, чому він вирішив, що може зникнути й залишити нас розгрібати його бруд.

— Про Богдана не кажіть, — попросила Оксана. — Він був п’яний, від відчаю ніс зайве.

— Про це не будемо. А про Марічку я мовчати не збираюся. Нехай знає, що ми знаємо. Нехай хоч раз подивиться донькам в очі й відповість не перед тобою, а перед нами…