Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Наступного дня після уроків Оксана не змогла одразу піти додому. Дім, де кожна річ нагадувала про Мирона, здавався їй пасткою. Вона звернула до Ганни, сестри чоловіка. Не те щоб Ганна була м’якою чи особливо душевною жінкою. Навпаки, говорила вона прямо, іноді жорстко, без звички добирати слова. Але Оксана сподівалася: сестра зможе вплинути на брата. Або хоча б пояснити, що відбувається.

Ганна вислухала її мовчки. Обличчя в неї темніло з кожною фразою. Коли Оксана закінчила, та ляснула долонею по столу так, що чашка підскочила на блюдці.

— Усе-таки пішов, старий кобель. Довго рвався, от і дорвався.

Оксана завмерла.

— Що значить — довго?

Ганна відвела погляд, ніби пошкодувала, що вирвалося. Потім махнула рукою.

— Раз уже ти прийшла, Ксаню, краще скажу. Досить тобі в темряві ходити. З цією Міркою в нього не вчора почалося. Як тільки познайомився з нею, так і пропав. Тягнуло його до неї, як прив’язаного. Тільки мати наша покійна йому хвіст прищемила. Вона б його із сім’ї не випустила, ти ж знаєш, яка була.

Оксана слухала, не кліпаючи. Повітря в кімнаті стало важким.

— Мати йому прямо казала, — продовжувала Ганна: — «Тільки спробуй кинути Оксану. Такою жінкою розкидатися — розуму не мати. Твоя Міра сьогодні одному усміхається, завтра другому. А Оксана — дружина, мати твоїх дітей, учителька, господиня. Ти хто поруч із нею? Шофер, якому ще радіти треба, що така жінка в дім пустила».

Оксана здригнулася не від образи за Мирона, а від того, що свекруха, виявляється, все знала. Усі знали. І мати Мирона знала. І Ганна знала. А вона жила, готувала, народжувала, виховувала, чекала, вірила.

— Мама в нас була крута, — сказала Ганна тихіше. — Сказала б — зробила. Мирон її любив, боявся втратити. Тому й сидів у сім’ї. Не від високої совісті, Ксаню. Від страху й від матері. Поки вона жива була, він не наважився б. А тепер нема кому його тримати.

— Я думала, може, це тимчасово, — насилу вимовила Оксана. — Може, схаменеться.

Ганна подивилася на неї майже з жалем.

— Не хочу тебе обманювати. Не чекай. Він цією Міркою хворий усе життя. І ще одне скажу, раз уже правда пішла. Мирон на тобі женитися не хотів.

Оксана відчула, як щоки заливає жар. Вона й сама знала, що весілля сталося швидко, бо вона чекала дитину. Але знати обставини й почути чужими словами, що чоловік від початку не хотів із нею одружуватися, — не одне й те саме.

— Мама тоді спитала його, чи був він у тебе першим, — сказала Ганна. — Він матері брехати не вмів. Вона будь-яку брехню по очах читала. Зізнався. От вона його й узяла в оборот. Казала: «Дівчина тобі довірилася, не по руках ходила, а ти надумав утекти? Не дозволю онука без батька залишити. Одружишся, інакше пошкодуєш, що народився». Отак він і розписався. За материнським наказом.

Оксана сиділа нерухомо. У вухах стояв рівний шум, ніби десь поруч працювала машина. Отже, Мирон не просто не любив її тепер. Він не обирав її з самого початку. Його обрали обставини, дитина, мати, обов’язок, страх. А вона весь цей час приймала його присутність за любов, його мовчання — за чоловічу стриманість, його рідкісні ласкаві жести — за ніжність.

— Не клич його назад, — сказала Ганна. — Плюнь. Важко буде, знаю. Але не клич. Мати більше не стане між ним і Мирославою. А сам він не зупиниться.

Додому Оксана йшла повільно, як після хвороби. Ноги ніби несли її самі, а думки відставали й плуталися. «Життя прожите», — майнуло в неї в голові, і вона одразу злякалася цієї фрази. Не можна так думати в сорок дев’ять. Але інакше не виходило. Найкращі роки минули поруч із Мироном. Саме поруч, не разом. Це слово раптом стало точним і безжальним. Вона будувала сім’ю, а він жив у ній, як у приміщенні, де зручно перечекати негоду.

Тепер і поява Мирослави в їхньому житті згадувалася інакше. Міра була подругою Орисі, двоюрідної сестри Оксани. Познайомилися вони на зимовому сімейному святі в Орисі, коли Оксана вже носила під серцем Дарину. Молоді тоді були, галасливі, радісні. Мирослава сміялася найгучніше, а Богдан, її чоловік, дивився на неї з обожнюванням і весь час підливав їй у келих.

— Кумів майбутній дитині вже вибрали? — спитала тоді Міра, поклавши долоню Оксані на округлий живіт.

— Рано, — відповів Мирон. — Спершу нехай народиться.

— Тоді мене беріть, — заявила Мирослава. — У мене хрещеників ще немає. Хочу бути кумою, буду балувати.

Усі посміялися. Оксана теж усміхнулася. Чому б ні? Весела жінка, наче добра, до дітей ласкава. Так Мирослава стала хрещеною Дарини й отримала право входити в їхній дім не як випадкова знайома, а майже як рідня. Тепер Оксана думала: змія вповзла не через щілину — її запросили самі, посадили за стіл, поставили перед нею тарілку, довірили дитину.

Їй раптом стало боляче не тільки від зради, а й від власної жіночої нездійсненності. Оксану поважали багато хто, але чи любив її хтось коли-небудь по-справжньому? У старших класах вона таємно сохла за однокласником, який ледь її помічав. В інституті навчання забирало всі сили: лекції, конспекти, заліки, дорога додому до хворої матері. Подруги бігали на побачення, розповідали про танці, записки, поцілунки, а Оксана слухала й усміхалася, ніби їй теж є що розповісти.

Її найкраща шкільна подруга рано вийшла заміж і поїхала, і Оксана відчула себе осиротілою. На студентських роботах до неї одного разу почав приглядатися водій, який возив хлопців із поля. Але він здавався їй майже старим, та й обручка на руці блищала так помітно, що всяке збентеження швидко минуло.

А потім у сусідки тітки Ніни з’явився квартирант Мирон. Оксана вже викладала в школі. Її залишили в рідному місті, бо мати була хвора й потребувала допомоги. Мирон працював на важких вантажівках, часто їздив у далекі рейси. Він був красивий по-простому: широкі плечі, веселі очі, сильні руки. Саме руки бентежили Оксану найбільше. Їй було соромно зізнаватися навіть самій собі, як часто вона уявляла, що ці руки обіймають її, притискають, гладять волосся.

Мирон помітив її потяг. Або просто відчув, як легко вона відкривається йому. Два місяці Оксана жила ніби в теплій воді. Їй здавалося, вона нарешті стала жінкою, яку хочуть, якою дорожать, яку обрали. А тепер виходило: він просто узяв те, що саме потягнулося до нього, не обіцяючи серцем нічого.

Коли Оксана повернулася, Дарина й Соломія вже прибрали дім і приготували вечерю. Вони намагалися триматися спокійно, говорили тихо, не ставили зайвих запитань, але Оксана бачила: кожна стежить за нею, боїться, що мати знову заплаче. І від цієї їхньої турботи ставало ще болючіше. Ось хто її любить. Її дівчатка. Її маленькі жінки, яким теж доведеться жити серед чоловічих обіцянок, образ і непередбачуваних рішень.

Дарина невдовзі мала закінчити інститут і вийти заміж. Сватання намічалося за кілька місяців. Оксана заздалегідь хвилювалася: як дивитися в очі майбутнім родичам? Що сказати, якщо спитають про батька нареченої? «Пішов до нашої куми, з якою зраджував усе життя»? Від цієї думки її кидало в холод. Сором чомусь лягав на неї, хоча винна була не вона.

На вулиці Оксані здавалося, що всі знають. Що сусідки, затримавшись біля хвірток, говорять саме про неї. Що за спиною шепочуть: «Учителька, а чоловіка не втримала». Вона стала обходити знайомих стороною, переходити на інший бік дороги, якщо бачила когось зі старих сусідів. Не хотіла запитань. Не хотіла жалості. Не хотіла, щоб чужа цікавість удавала участь.

Але найбільше боліла думка про Назара. За кілька місяців він повернеться зі служби й спитає, де батько. Назар завжди був особливо близьким із Мироном. Для хлопця батько був першою людиною, головним чоловіком, героєм за кермом великої машини. Оксана ніколи цьому не заздрила. Навпаки, раділа: хай у сина буде такий приклад, така опора. А тепер їй належало пояснити, як ця опора пішла з дому до іншої жінки.

Мирон зник легко, ніби скинув стару куртку. А Оксана залишилася розбирати те, що він лишив після себе: страх доньок, майбутній сором перед сватами, тишу в спальні, листи синові, у яких не можна сказати правду, і власне життя, що раптом стало чужим…