Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Мирон перші дні в Мирослави жив, як людина, що дісталася омріяного берега. Йому здавалося, що все колишнє життя — дім, Оксана, діти, звичний стіл, двір, інструменти, вечірні розмови — залишилося десь далеко й нарешті перестало тримати його за горло. Міра була поруч. Не потайки, не на годину, не в чужому кутку, не озираючись на годинник, а повністю, відкрито, щодня.

Він міг обійняти її на кухні, поцілувати біля вікна, сісти поруч на диван і нікуди не поспішати. Раніше все було крадькома: короткі зустрічі, квапливі слова, жар, за яким одразу йшла необхідність розходитися по своїх сім’ях. Мирослава поспішала до Богдана, до Марічки, до дому, де її чекали. Мирон повертався до Оксани, до доньок, до сина, до вечері, до звичного «як дорога?». Тепер ховатися не треба було, і спочатку це паморочило йому голову.

Але щастя, про яке мрієш роками, виявилося тіснішим, ніж мрія. У ньому швидко проступили кути. Мирославина квартира була чужою. Стіни не знали його кроків, речі стояли не так, як він звик, у шафах не було місця для його одягу, а у дворі не знаходилося роботи, до якої можна було б прикласти руки. У домі Оксани він завжди міг щось полагодити, підкрутити, перенести, підлатати. Тут він найчастіше сидів без діла й чекав, який настрій буде в Міри.

І ще він сумував за доньками. За Дариною з її прямим, упертим поглядом. За м’якою Соломією, яка завжди вміла обійняти так, ніби все прощає заздалегідь. Він згадував, як вони маленькими бігли йому назустріч, коли він повертався з рейсу, як залазили в кабіну вантажівки, як сперечалися, кому він першим дасть гостинець. Перед ними він почувався зрадником. Хотів побачити, але боявся. Чим довше відкладав зустріч, тим страшнішою вона ставала.

Дивно, але за Марічкою так душа не боліла. Вона була його кров’ю від коханої жінки, але не його донькою в тому сенсі, в якому були Дарина й Соломія. Марічка росла поруч із Богданом, називала його татом, до нього бігла з розбитими колінами, з ним сварилася, у нього просила грошей і захисту. Мирон розумів це й сердився на себе: виходить, мало дати дитині життя, якщо все життя біля неї стояв інший чоловік.

У двері подзвонили. Мирослава, яка саме поправляла перед дзеркалом волосся, раптом пожвавішала.

— Мабуть, Марічка, — сказала вона й пішла відчиняти.

На порозі стояли Дарина й Соломія.

Мирослава на секунду розгубилася. Усмішка застигла на її губах, але вона швидко взяла себе в руки.

— Здрастуйте, дівчатка. Проходьте. Батько вдома.

— Тепер його дім тут? — спитала Дарина.

Мирослава зробила вигляд, що не розчула.

— Ми якраз збиралися вечеряти. Я думала, Марічка прийшла.

З кімнати вийшов Мирон. Побачивши доньок, він засяяв так щиро, що Соломія мимоволі смикнулася до нього, але Дарина втримала її за руку.

— Дівчатка мої, — сказав Мирон. — Здрастуйте, рідні. Проходьте, проходьте.

Він ступив до них, розкрив руки, але Дарина відступила.

— Не треба.

Соломія стояла біла як крейда. Вона не відштовхнула батька, але й не підійшла. Уся її постава говорила, що вона ледь тримається.

— Ми ненадовго, — сказала Дарина й пройшла до кімнати без запрошення. — Раз ти не знайшов дороги додому, щоб поговорити з нами, ми самі знайшли дорогу до тебе.

Вона сіла на диван. Соломія опустилася поруч і вчепилася в її долоню. Дарина міцно стиснула пальці сестри: тримайся, я поруч.

Мирон стояв перед ними, розгублений, винуватий, але все ще сповнений надії.

— Я сумував за вами, — сказав він. — Дуже.

— Зворушливо, — відповіла Дарина. — Ми так і подумали: тато, мабуть, сумує. Просто забув, де живуть його доньки. Утік до своєї коханої так швидко, що навіть пояснити нам нічого не встиг.

— Дашо, добирай слова, — насупився Мирон. — Ти в домі Мирослави. Не треба її ображати.

— А ти в якому домі був, коли ображав маму? — Дарина підняла на нього очі. — У нашому? Де твої діти? Де твоя дружина? Там слова добирати не треба було?

Мирослава, що стояла біля дверного отвору, шумно видихнула.

— Оце виховання, — сказала вона. — Учительчина донька, називається.

— Вас я взагалі слухати не збираюся, — різко сказала Дарина. — Ви мені хрещена. Були. І, мабуть, чудово почувалися, коли ходили до нас у дім, цілували маму в щоку й дивилися їй в очі.

— Дарино! — голос Мирона став жорстким. — Досить.

— Ні, не досить. Якби ти прийшов додому й сказав нам усе сам, ми б говорили там. За нашим столом. Хай боляче, хай гидко, але по-людськи. А ти втік. Значить, слухай тут. І нехай Міра теж слухає.

Соломія тихо заплакала.

— Дашо, ходімо, — прошепотіла вона. — Я не можу.

Дарина подивилася на сестру, і злість у її обличчі пом’якшала.

— Скажи Соломії спасибі, — сказала вона батькові. — Через неї ми зараз підемо.

Вона підвелася.

— Бажаємо вам щастя. Такого, щоб життя щодня нагадувало вам, на чому це щастя збудоване.

— Дарино, не смій проклинати батька, — сказав Мирон.

— Я не проклинаю. Я просто сподіваюся, що справедливість існує.

Вона вже йшла до виходу, але раптом обернулася.

— І ще. Я виходжу заміж. Щоб тебе на моєму весіллі не було. Ні з подарунками, ні з привітаннями, ні з каяттям. Не псуй мені день.

Мирон зблід.

— Дашо…

— У тебе тепер є Марічка, — продовжила Дарина. — Якщо вона, звісно, захоче вважати тебе батьком.

Мирон сіпнувся, ніби його вдарили.

— Звідки ти…

— Усе таємне колись перестає бути таємним. Може, у тебе ще десь діти є? Уже нічому не здивуюся.

— Замовкни!

— Ми вже мовчали достатньо, — відповіла вона.

Дівчата пішли до дверей. Мирон заступив їм шлях.

— Соломіє, — сказав він, і в голосі його задзвеніла відчайдушна надія. — Ти теж мене ненавидиш?

Соломія підняла мокрі очі. Вона хотіла піти, сховатися, не відповідати. Але батько дивився так, що мовчання було б іще болючішим.

— Я люблю тебе, тату, — сказала вона ледь чутно. — І тому мені гірше. Краще б я справді тебе ненавиділа.

Вони пішли. Двері зачинилися, і Мирон залишився посеред кімнати, ніби не розумів, куди поділися стіни.

Мирослава першою порушила тишу.

— Гарненькі в твоєї Оксани доньки. Нічого не скажеш. Якщо такі діти в учительки, страшно подумати, чого вона чужих учить.

— Міро, не треба, — втомлено промовив Мирон. — Мені й так важко.

— А мені, значить, легко? Вони заявилися в мій дім, нахамили мені, а ти стояв і мовчав.

— Це мої доньки.

— А я хто? Чужа?

Слово чіплялося за слово. Образа за образу. Вони посварилися вперше за весь час, що знали одне одного. Раніше в їхніх стосунках не було побуту, а отже, не було й таких сварок. Були зустрічі, очікування, заборона, пристрасть. А тепер з’явилася квартира, зачинені двері, вечеря, ображені губи Мирослави й Мирон, якому ніде було сховатися від її мовчання.

Він спробував обійняти її, але вона відштовхнула. Спробував пожартувати — вона відвернулася. У домі Оксани після сварки він виходив у двір, брав інструмент, щось лагодив, поки злість не вивітрювалася. Потім повертався, мив руки, сідав за стіл, і сімейний вечір сам згладжував гострі краї. Тут же стіни тільки відбивали напруження назад.

І вперше від миті відходу Мирон подумав, що мрія, за якою він гнався стільки років, зовсім не схожа на життя, в якому можна спокійно дихати…