Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

За тиждень Мирон прийшов до Оксани. Не в свій дім — він уже сам не знав, чи має право так думати, — але до того порога, який стільки років переступав без стуку. Тепер він зупинився біля хвіртки, постояв, наче чужий, потім усе-таки зайшов у двір.

Ніхто не вибіг назустріч. Соломія помітила його першою, розчинила двері й завмерла на ґанку. Потім тихо покликала:

— Мамо, тато прийшов.

Дарина визирнула з кімнати, подивилася на нього й пішла назад. Ні слова, ні привітання. Оксана стояла на кухні біля столу, різала овочі. Коли Мирон увійшов, вона підвела очі.

— Здрастуй.

— Здрастуй, Ксаню.

Так спокійно вони не розмовляли навіть із сусідами. Мирон відчув, як під цим спокоєм у нього стискаються груди.

Соломія підійшла й обійняла його. Її обійми були обережними, ніби вона боялася, що батько знову зникне.

— Тату, навіщо ти прийшов? — спитала вона. — Якщо по речі, я все склала. І твої інструменти теж. Можу показати.

— Не по речі, — відповів Мирон і сів на стілець біля кухонного столу. — Ксаню, я гроші приніс. На дівчат. Поки вони вчаться, я допомагатиму. Можеш нікуди не звертатися, я сам.

Він дістав готівку й поклав на край столу. Оксана мовчки подивилася на гроші. Їй було неприємно брати їх із його рук, але ще неприємніше було б ходити по установах, писати заяви, доводити очевидне. Гроші були потрібні донькам, і гордість тут доводилося відсунути.

— Дарина сказала, що заміж виходить, — продовжив він. — На весілля я теж дам. Навіть якщо вона не хоче мене бачити. Вона моя донька.

— Її ще не сватали, — сказала Оксана. — Сватання буде за місяць. Ось як вийшло, Мироне: доньку заміж віддавати пора, а батько сам із сім’ї пішов, наче молодий жених. Соромно перед людьми.

Дарина вийшла з кімнати.

— Не буде тобі соромно, мамо. Я Максимові все розповіла. Він знає, що батько пішов. Його рідні зайвих запитань ставити не стануть.

Мирон опустив очі. Йому хотілося, щоб Дарина сказала хоч щось м’якше. Але він розумів: права вимагати в нього немає.

На кухні пахло тушкованими овочами й свіжим хлібом. Цей запах ударив Мирона сильніше, ніж будь-які звинувачення. У Мирославиній квартирі вже тиждень панувало холодне мовчання. Вона майже не готувала, демонстративно грюкала дверцятами, ображено відверталася в ліжку. Мирон їв що доведеться, знаходив у холодильнику залишки, грів їх і сидів сам за столом, почуваючись не господарем, а винним квартирантом.

А тут усе було знайоме. Скатертина, кухлі, шум води в чайнику, Оксана біля плити, Соломія, яка дістає тарілки, Дарина, похмура, але вдома. Мирон раптом зрозумів, що сумував не тільки за дітьми. Він сумував за самою звичайністю, якій раніше не надавав ціни.

— Назарові ви не писали? — спитав він.

— Ні, — відповіла Оксана. — Йому нема чого знати, поки служить. Повернеться — дізнається. І ти не здумай повідомляти.

— Я й сам хотів попросити. Хай поки не знає.

На цьому розмова мала б закінчитися. Мирон міг підвестися, попрощатися й піти. Але він сидів, утупившись у візерунок на скатертині, і не міг змусити себе встати. У домі Мирослави його чекали образа, порожня кухня і питання, яке він дедалі частіше ставив собі: що він накоїв?

Оксана розставляла тарілки. Рука в неї здригнулася, коли вона раптом промовила:

— Вечерятимеш із нами?

Мирон підняв голову так швидко, ніби його гукнули здалеку.

— Буду, — сказав він. — Якщо можна.

Дарина мовчки сіла за стіл. Соломія пожвавішала, принесла хліб, поставила сіль, дістала ще одну ложку. Вечеря минула дивно: майже по-сімейному і водночас наче крізь тонке скло. Говорили про навчання, про майбутнє сватання, про те, скільки людей, можливо, доведеться кликати на весілля. Мирон питав обережно. Дарина відповідала коротко, але без отрути. Для нього й це було подарунком.

Після вечері він витер губи серветкою і сказав:

— Ксаню, якщо по дому щось треба буде, кажи. Я прийду, зроблю. Дрова, паркан, сарай, що завгодно.

Оксана не знала, звідки в ній узялися ці слова. Може, з жалю. Може, з утоми. Може, з відчайдушного бажання повернути дітям бодай видимість колишнього життя. Вона сказала тихо, майже буденно:

— Навіщо приходити? Не йди. Залишайся й роби.

На кухні стало так тихо, що чути було, як за вікном скрипнула гілка. Мирон дивився на неї, ніби не розумів сказаного. Дарина звела брови. Соломія підскочила до батька й обняла його за шию.

— Залишся, тату, — прошепотіла вона. — Скоро Назар повернеться. Ми знову будемо разом.

Мирон залишився.

Тієї ночі він лежав на своїй половині ліжка й думав, що, мабуть, мав піти до Мирослави, щоб нарешті зрозуміти різницю між мрією і життям. Із Мірою були вогонь, таємниця, жар, бажання. Але сім’я виявилася не там, де сильніше тягне тіло, а там, де тебе знають втомленим, хворим, злим, старіючим, де для тебе залишають вечерю і де діти, навіть ображені, усе одно дивляться як на батька.

Він згадував слова матері: «Така жінка, як Оксана, одна на сто тисяч». Тоді він сердився, вважав, що мати тисне, ламає його волю. Тепер ці слова поверталися інакше, із запізнілим сенсом.

Оксана ж радості не відчувала. Вона сама попросила його залишитися, але всередині було відчуття, ніби по душі пройшли в брудному взутті й наказали зробити вигляд, що нічого не сталося. Простити вона намагалася. Забути не могла. Пам’ять уперто повертала їй Миронів голос: «Не любив». «Одружився тому, що ти завагітніла». «Іду до Міри».

Раз він залишився, значить, полюбив? Чи просто в Мирослави виявилося не так солодко, як у таємних мріях? Що буде, якщо вона покличе? Якщо знову усміхнеться своїми світлими очима, торкнеться його руки, скаже ласкаве «Мирончику»? Оксана знала: довіра зруйнувалася. А без довіри кожне пізнє повернення, кожен відведений погляд, кожна відмова від вечері перетворювалися на підозру.

Сусіди швидко дізналися, що Мирон повернувся. Хтось співчував, хтось засуджував, хтось ніби навмисне зупинявся біля хвіртки, сподіваючись витягти з Оксани подробиці. Вона відповідала однаково:

— Сімейні справи я не обговорюю.

За це її знову вважали гордячкою. Людям легше зрозуміти жінку, яка ридає і лає чоловіка на кожному кутку. Жінка, яка мовчить, дратує сильніше: здається, ніби вона ставить себе вище. До Оксани долинали уривки розмов. Казали, що сама винна, надто правильна, надто холодна, з такою будь-який чоловік утече. Вона намагалася не слухати, але кожне слово знаходило щілину.

Підготовка до сватання рятувала. Треба було чистити дім, перебирати посуд, рахувати гостей, думати про скатертини, про страви, про те, як посадити майбутніх родичів. Руки були зайняті, і від цього думки менше рвали серце.

Найважчою виявилася близькість із Мироном. Раніше для Оксани вона була тихим підтвердженням шлюбу: не пристрасть із романів, але тепло двох людей, які прожили поруч роки. Тепер же, коли вона знала, що любові могло й не бути, тіло відгукувалося не радістю, а напруженням. Вона вигадувала втому, головний біль, зошити, ранній підйом. А якщо ухилитися не виходило, потім довго стояла під душем, ніби могла змити зі шкіри не тільки його дотики, а й власне приниження.

Вона питала себе, навіщо покликала його назад. І щоразу відповідала одне й те саме: заради дітей. Заради Дарини, якій виходити заміж. Заради Соломії, яка ще тримається за батька. Заради Назара, який повернеться й побачить сім’ю не остаточно розбитою. Заради майбутніх онуків, яким потрібен дід. Тільки де в усіх цих «заради» була сама Оксана — жінка, яку зрадили і яка тепер спала поруч зі зрадником, — вона не знала…