Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Слідчий трохи відкинувся на спинку стільця. У його погляді майнуло щось холодне, майже вдоволене. Кутик губ сіпнувся так, ніби він насилу стримав усмішку.

— Ви справді хочете почути відповідь? Чи вам зручніше й далі грати в убиту горем дружину?

— Що ви маєте на увазі? — Оксана тоді не відразу зрозуміла, про що він говорить. Голос у неї зірвався, став хрипким. — Я лише хочу знати, що сталося з моїм чоловіком.

— Добре, — сказав він, складаючи перед собою папери. — Тоді слухайте уважно. Ваш чоловік не помер природною смертю. Його вбили.

У Оксани похололи пальці.

— Убили? — перепитала вона, не вірячи власним вухам. — Ні. Ні, цього не може бути. Хто міг…

— Не підвищуйте голос, — обірвав її слідчий і вдарив долонею по столу так, що вона здригнулася. — І не треба зображати подив. Павла Левченка отруїли. Причому тепер у нас є всі підстави вважати, що зробили це саме ви.

Вона дивилася на нього, не кліпаючи. Слова ніби падали поруч, але не доходили до свідомості. Отруїли. Зробила вона. Ці два твердження ніяк не поєднувалися, не могли існувати разом.

— Це помилка, — прошепотіла Оксана. — Я не могла. Я любила Павла.

— Дивовижно, — протягнув слідчий. — Майже кожна жінка, яка опиняється в подібній ситуації, каже те саме. Любила, дбала, нічого не знала. А потім з’ясовується, що любов чомусь закінчується там, де починаються квартири, рахунки, майно й спадщина.

— Ви не розумієте, — сказала вона вже голосніше. — Я знайшла його в кабінеті. Він лежав біля столу. Я взяла графин, бо подумала, що йому треба води, що він опритомніє, що я зможу допомогти. Тому там могли бути мої відбитки.

— Дуже зручне пояснення, — слідчий відкрив блокнот, щось ліниво записав і знову подивився на неї. Очі в нього були маленькі, жорсткі, пташині. — Тільки на графині, з якого пив загиблий, виявлено саме ваші відбитки. Жодних інших. Розумієте, Оксано Романівно? Жод-них.

Кров відлила від її обличчя. Вона відчула, як холонуть руки й ноги, ніби хтось відчинив під столом невидимі двері в зимовий підвал. Повітря стало густим, важким. Їй знадобилося кілька секунд, щоб знову заговорити.

— Хтось міг витерти графин. Той, хто підсипав отруту. Ви ж маєте перевірити всіх, хто приходив до Павла. У нього були справи, партнери, клієнти. Він казав, що у фірмі зараз багато грошей, що пішов добрий прибуток. Чому ви одразу вирішили, що це я?

Слідчий усміхнувся вже відкрито.

— Бо мотив у вас на поверхні. Велика квартира, дорогі речі, колекція картин, гроші чоловіка. Ви боялися, що він знайде собі іншу жінку, відсторонить вас, подасть на розлучення, і тоді від цього красивого життя вам нічого не залишиться.

— Яка гидота, — Оксана стиснула кулаки на колінах. — Павло не збирався зі мною розлучатися. І навіть якби в нас щось не склалося, він не був такою людиною, як ви описуєте. Так, у нього був бізнес, але він не був якимось всемогутнім багатієм. Він торгував меблями, розвивав компанію, багато працював. Усе, що в нас було, він заробив важкою працею. І я ніколи не бажала йому зла.

Сльози самі покотилися по щоках. Вона намагалася стриматися, але не могла. Чорна хустка намокала, тканина прилипала до шиї. Слідчий із виразом бридкої поблажливості кинув їй паперову серветку.

— Витріться. Не треба влаштовувати тут виставу. Усі ви вмієте плакати, коли це вигідно….