Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

Лев лежав на іржавому настилі старого причепа й уже не гарчав.

Марія побачила це першою, бо підійшла ближче за всіх, хоча Андрій намагався втримати її за лікоть. У повітрі стояв важкий запах гнилі, мокрої шерсті й дешевого дезінфекційного засобу, яким хтось явно поливав клітки лише для годиться. За брезентовою перегородкою верещали діти, сміялася жінка, клацали телефони. На облупленій вивісці біля входу було написано великими червоними літерами: «ЖИВЕ САФАРІ У ВАШОМУ ДВОРІ». Нижче — намальований щасливий лев із короною та золотою гривою.

Справжній лев щасливим не був.

Він лежав на боці, витягнувши передні лапи, як утомлений старий, якому вже байдуже, бачать його чи ні. Грива збилася в брудні ковтуни. На ребрах, де шерсть вилазила клаптями, ворушилася сіра жива пляма. Марія спершу подумала, що це мокра земля чи тирса. Потім пляма поповзла, розпалася на безліч дрібних цяток, і її шлунок болісно стиснувся.

— Андрію, — прошепотіла вона. — Його їдять.

Андрій не відразу зрозумів. Він лише сильніше стиснув ремінець сумки через плече, ніби збирався піти, відвести її, не зв’язуватися.

— Машо, не треба, — сказав він тихо. — Ми просто подивимося й підемо. Ти ж знаєш, як це буває.

Але вона вже дивилася на лева й не могла відвести очей. У звіра сіпалася шкіра. На морді, довкола очей і ран біля вух, чорніли ґедзі й мухи. У складках шкіри ворушилися личинки. Їх було так багато, що здавалося, сама шерсть ожила, перетворилася на сіру киплячу масу. Лев підвів голову, але відразу ж упустив її назад. Із горла вирвався хрип, зовсім не схожий на рик. Більше схожий на скрип дверей, які давно не відчиняли.

— А що це в нього? — спитав хлопчик років восьми поруч із Марією.

Мати хлопчика смикнула його за руку.

— Не дивися туди. Ходімо до мавпочки.

За спиною кашлянув господар атракціону — кремезний чоловік у червоній жилетці, з короткою шиєю й маленькими злими очима.

— Дівчино, проходьте, не затримуйте чергу.

Марія повільно обернулася до нього. У неї раптом змерзли пальці, хоча липневий вечір був задушливий, липкий, і під волоссям на потилиці виступив піт.

— Ви бачите, що з ним?

— З ким?

— Із левом.

Чоловік усміхнувся так, ніби вона спитала дурницю.

— Старий він. Линяє. Спека. Ви ветеринар?