Біля порожнього кіоску я знайшла батьків без даху над головою і вперше дізналася, що накоїли мій чоловік та його родина

Олеся працювала в Раїси помічницею по дому майже три роки. Після того як Раїса з Олегом перебралися в наш дім, її теж забрали туди — готувати, прибирати, прати. Я завжди ставилася до неї тепло: скромна, мовчазна, зі втомленим обличчям жінки, яка звикла не ставити зайвих запитань.

— Олесю? З якого ти номера?

— Купила тимчасову картку в кіоску. Мене відправили по продукти, я вибігла на десять хвилин. Нам треба зустрітися. Зараз. Це дуже важливо. Це… це питання життя і смерті.

Холод пройшов по спині.

— Де?

Вона назвала маленьке кафе в старому районі, неподалік від ринку. Я залишила батькам записку, попросила адміністратора нікого до них не пускати й поїхала.

Кафе виявилося напівпорожнім, із тьмяною лампою над барною стійкою і запахом пересмаженої олії. Олеся сиділа в найдальшому кутку, в старому пальті й шарфі, натягнутому майже до очей. Вона озиралася на двері щоразу, коли хтось проходив повз.

— Олесю.

Вона здригнулася, а потім схопила мої руки через стіл. Пальці в неї були крижані.

— Слава Богу, ви живі. Я боялася, що вас уже знайшли.

— Хто? Олесю, говори ясно.

Вона нахилилася до мене так близько, що я почула її збите дихання.

— Ваш дім тепер як лігво звірів. Олег не багата людина. Раїсу він обдурив. У нього немає компаній, немає грошей, нічого. Зате є картярські борги. Величезні. Він винен Макару Громенку — тому самому Грому. Люди, які стояли біля дому, були його людьми.

Я мовчала, щоб не злякати потік слів.

— Олег пообіцяв віддати будинок ваших батьків як покриття боргу. Але будинок оформлений на вашого батька. Тому їм потрібен підпис. Вони хотіли змусити Віктора Петровича підписати довіреність і відмову. Я чула їхні розмови. Громенко дав строк. Олег був у паніці.

— Тоді чому Андрій вигнав батьків? — різко спитала я. — Чому не дав їм схопити тата в домі?

Олеся закрила обличчя руками. Її плечі затрусилися.

— Бо Андрій Сергійович не з ними. Він від самого початку намагався їх зупинити.

Я завмерла. У шумі кафе раптом зникли всі звуки.

— Що ти сказала?

— Він удає, що на боці Олега. Інакше його вбили б. Там усюди очі Грома. Двоє людей постійно біля дому, ще хтось дзвонить Олегові, перевіряє. Якщо Андрій покаже, що захищає вас, Громенко зрозуміє, що план розкрито.

Я згадала порожнє обличчя чоловіка. Холодний голос. «Рішення ухвалено». Тоді це було ножем. Тепер той самий епізод почав розгортатися іншим боком, ще страшнішим.

— Після того як ви пішли з валізою, — прошепотіла Олеся, — Раїса й Олег сміялися. Олег казав, що ви зламалися. А Андрій мовчки пішов до кабінету й замкнувся. Я принесла йому води. З-за дверей чула… він плакав, Марино Вікторівно. Так, що в мене серце обірвалося. Бив кулаками в стіну, кликав вас, кликав ваших батьків. Я зазирнула в щілину — руки в крові, сам на підлозі, ніби його розчавили.

Сльози виступили миттєво. Я не хотіла вірити — ні в його зраду, ні в його жертву. І те й інше було нестерпним.

— Він вигнав їх навмисно, — Олеся говорила дедалі швидше. — Щоб здійнявся галас, щоб сусіди повиходили, щоб людей Грома стало надто багато свідків. Вони не наважилися викрасти вашого батька при всіх. Андрій урятував їх, але мусив зробити вигляд, що нищить.

Олеся говорила збивчиво, часто уривалася, коли в кафе відчинялися двері. Вона боялася не просто звільнення. Боялася, що її зникнення помітять, що тимчасовий номер відстежать, що хтось із людей Громенка сидить за сусіднім столом із газетою. Я бачила, як страх в’ївся в її рухи: вона не знімала шарфа, не торкалася чашки, весь час тримала сумку на колінах, готова зірватися з місця.

Вона розповіла, що після переїзду Раїси й Олега до нашого дому атмосфера змінилася миттєво. Олег розпоряджався кімнатами, дзвонив комусь ночами, вимагав зачиняти штори, перевіряв, хто підходить до воріт. Раїса спершу пишалася ним, казала Олесі, що «тепер почнеться справжнє життя», але чим ближче підходив строк боргу, тим частіше в домі лунали сварки. Олег кричав на неї, потім вибачався, потім знову вимагав дізнатися в Андрія, де документи, де запасні ключі, які рахунки є в родини.

Андрій, за словами Олесі, тримався дивно: при Олегові був холодний, різкий, ніби погоджувався з ним, а коли лишався сам, годинами сидів у кабінеті. Іноді виходив звідти з сірим обличчям, як після хвороби. Одного разу Олеся помітила в нього на столі роздруківки телефонних номерів, але він так різко закрив теку, що вона більше не наважилася дивитися. Тепер усе це набувало сенсу: він збирав докази, граючи роль союзника ворога…