Біля порожнього кіоску я знайшла батьків без даху над головою і вперше дізналася, що накоїли мій чоловік та його родина

— Відчиняйте! — проревів Олег зовні.

Кров у мене застигла. Він повернувся раніше.

— Босе, ви вже? — долинув голос одного з охоронців. — Щось сталося?

— Раїса шкатулку забула, — роздратовано гаркнув Олег. — Сидіть на місці, дивіться вулицю.

Важкі кроки зайшли в дім. Кабінет був поруч із коридором, що вів до спальні. Якщо Олег перевірить ручку, якщо почує дихання, якщо помітить, що замок чіпали…

Я відступила до книжкової шафи й схопила бронзову статуетку коня. Руки тремтіли, але в голові було крижано ясно: якщо двері відчиняться, вдарю першою.

Кроки зупинилися просто перед кабінетом. Під дверима лягла тінь. Я чула, як Олег дихає. Одна секунда. Дві. Три. Час став густим і нерухомим.

Тієї миті я раптом ясно уявила, чим усе закінчиться, якщо він відчинить. Олег побачить мене з сумкою, покличе людей біля воріт, флешку відберуть, Андрія викриють, батьків знайдуть. Цей ланцюг промайнув за частку секунди й зробив страх гострим, майже фізичним. Бронзовий кінь у руці був смішною зброєю проти злочинців, але тієї миті я була готова вчепитися в будь-яку можливість.

Задзвонив його телефон.

— Так! — Олег відповів зло. — Уже беру. Та пам’ятаю я твою шкатулку, Раїсо. Не ний.

Кроки віддалилися до спальні. Я не стала чекати другого шансу. Повернула ключ, прочинила двері, вислизнула в коридор і босоніж кинулася до кухні. Серце билося так, що я майже не чула власних кроків. Задні двері, мокра трава, службова хвіртка, провулок — усе злилося в один ривок.

Втеча через задню алею запам’яталася уривками. Гілка хльоснула по щоці. Десь за парканом загавкав собака. В одній із калюж я ледь не послизнулася й утрималася тільки тому, що вчепилася в мокру цегляну стіну. Я не чула погоні, але мозок усе одно малював важкі кроки позаду. Здавалося, ось-ось розчиниться службова хвіртка, і чийсь голос накаже зупинитися…