Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

— Не чіпайте її, — різко сказала Наталія, коли Іван Петрович зробив крок до труни. — Уже все поправили.

У залі прощання пахло воском, вогкими квітами й дешевою полірованою деревиною. Від батареї під вікном ішов сухий жар, але Іван Петрович однаково мерз. Пальці в нього були синюваті, ніби він тримав їх у крижаній воді. На стільці поруч лежав його старий кашкет, який він машинально стискав, поки сидів, слухаючи приглушені схлипування, шелест вінків і чужі обережні слова.

У труні лежала його онука.

Так усі казали від самого ранку.

«Наша Машенька», — повторювала Наталія, його невістка, тонким, надломленим голосом, але Іван Петрович бачив, як вона при цьому дивиться не на обличчя дівчинки, а на людей: хто прийшов, хто не прийшов, хто що приніс, хто шепочеться в кутку. Його син Дмитро стояв біля стіни, нерухомий, із сірим обличчям, ніби його випатрали зсередини. Він не плакав. Лише стискав телефон так, що кісточки на пальцях побіліли.

Маша була маленька, всього сім років. Любила малювати кривих котів, ховати цукерки під подушку й просити Івана Петровича «говорити голосом ведмедя», коли він читав їй казки. Вона називала його «діда Ваня», хоча Наталія щоразу кривилася:

— Треба казати «дідусю». Що за селюцтво?

Іван Петрович тоді сміявся, гладив Машу по маківці й відповідав:

— Хай кличе як хоче. Аби кликала.

Тепер вона не кликала.

На ній була блакитна сукенка з білим комірцем. Та сама, яку він подарував їй навесні, коли забирав із поліклініки після застуди. Наталія тоді сказала, що сукня проста, дешева, «наче з переходу», але Маша кружляла в ній по кімнаті й сміялася так дзвінко, що Іван Петрович потім усю ніч чув той сміх у старій квартирі.

Тепер комірець з’їхав набік. Стрічка на рукаві була зав’язана нерівно. Іван Петрович довго дивився на той вузлик. Він не міг відвести очей. Йому здавалося: якщо поправить стрічку, якщо акуратно розгладить тканину, то хоч щось зробить для Маші наостанок. Хоч якусь дідову дрібницю.

— Я тільки сукенку, — хрипко сказав він.

Наталія ступила між ним і труною.

— Не треба. Ви й так уже досить зробили.

Слова вдарили тихо, але влучно. Кілька людей озирнулися. Сусідка з третього поверху, тітка Валя, прикрила рота хустинкою. Дмитро підвів очі на дружину, але нічого не сказав.

— Що це означає? — спитав Іван Петрович.

Наталія ковтнула. На її обличчі було щось схоже на сльози, але очі лишалися сухими й злими.

— Нічого. Зараз не час.

— Скажи, — прошепотів він.

— Якби ви не забрали її того дня із садочка… — Наталія стиснула губи. — Якби не ці ваші пиріжки, прогулянки, гойдалки, якби ви не тягали її за собою дворами, вона б зараз була жива.

У залі стало так тихо, що було чути, як біля дверей клацнув вимикач. Хтось ахнув. Дмитро сіпнувся.

— Наталю…