Чоловік купив списану вантажівку на останні гроші. Сюрприз у бензобаку, який назавжди змінив його життя

По-друге, палаюча гума давала стільки диму, що дихати біля фургона ставало неможливо. Це був відчайдушний крок, який остаточно демаскував позицію, але він вигравав час. Снайперам було важко прицілитися, а штурмовикам — підійти впритул без протигазів.

Гліб, який спостерігав за тим, що відбувається, через камеру дрона, вилаявся. Екран засвітило білою плямою від багаття. «Димова завіса», — процідив він і скомандував групі перейти на тактику оточення й придушення вогнем.

Із темряви лісу вдарили короткі черги. Кулі забарабанили по іржавому борту фургона, висікаючи іскри. Інженер усередині скрикнув і впав на підлогу, прикриваючи собою ноутбук.

«Дев’яносто відсотків! Ще хвилина!» — крикнув він Вікторові. Віктор лежав під колесами фургона, використовуючи їх як укриття, і вдивлявся в темряву. У нього не було вогнепальної зброї, щоб відповісти, але в нього була лють загнаного звіра.

Він розумів, що найманці зараз звужуватимуть кільце. Віктор поповз убік, геть від фургона, у густий ялинник. Він хотів відвернути вогонь на себе.

Якщо вони вирішать, що він утік, вони можуть кинутися навздогін, залишивши фургон. Він зламав суху гілку, створивши гучний тріск. Черга відразу прошила кущі за метр від нього.

У цю мить із фургона долинув радісний вигук Інженера: «Пішло! Вікторе, пішло! Файл у хмарі!» Це була перемога, але святкувати було ніколи. Тепер, коли інформація пішла, їхня цінність як заручників упала до нуля.

Але їхня небезпека як свідків зросла до небес. Гліб у своєму штабі теж зрозумів, що сталося. Його хакери зафіксували сплеск трафіку.

«Кінчайте їх! Усіх!» — віддав він наказ крижаним голосом. Ліс освітили нові спалахи пострілів. Тепер найманці не економили набоїв, вони йшли вбивати.

Найманці застосували щось важке, можливо, підствольний гранатомет або запалювальну суміш. Старий фургон, обшитий зсередини пінопластом, спалахнув, як сірникова коробка. Вогонь миттю охопив кузов, вибиваючи шибки й перетворюючи метал на розпечену пастку.

Віктор відчув, як хвиля жару вдарила йому в обличчя, обпаливши брови. Його серце пропустило удар: Інженер був усередині. Табірна звичка «кожен сам за себе» кричала йому тікати, розчинитися в темряві.

Але інша частина його душі не дозволила кинути товариша. Віктор стиснув зуби так, що вони заскреготіли, і рвонув назад до палаючого остова. Він розумів, що це самогубство, але кинути людину горіти живцем не зміг би.

Він підповз до задніх дверей фургона, розчахнутих вибуховою хвилею. Усередині шаленіло полум’я, але на підлозі біля самого виходу лежало тіло Інженера. Хакер був непритомний, його одяг димів, а обличчя було чорне від кіптяви.

Віктор схопив його за комір светра й ривком витяг назовні в сніг. Інженер застогнав, приходячи до тями, але встати не міг. Віктор потяг його волоком за товстий стовбур поваленої сосни, створюючи укриття від свинцевого дощу.

Найманці помітили рух, і вогонь зосередився на їхній позиції. Тріски від дерева летіли в усі боки, впиваючись у шкіру. Вони були в капкані: у Віктора не було зброї, не було зв’язку, не було шляху відступу.

Лише поранений друг і палаючий ліс за спиною. Смерть була питанням кількох секунд. Найманці припинили стрілянину й почали оточувати їх, стискаючи кільце, щоб добити напевно.

Віктор набрав у легені повітря, просякнутого гаром, і закричав щосили. Він кричав не про пощаду. Він кричав Глібові, що файли вже в хмарі, але це не просто злив.

Він блефував, імпровізуючи на ходу, перетворюючи технічну деталь на гарантію життя. Він кричав, що система налаштована на пульс. Якщо вони не введуть код підтвердження кожні 15 хвилин, сервер автоматично розішле посилання.

Він запевняв, що вбивство Віктора та Інженера не зупинить витік, а миттєво його активує. Запала тиша, порушувана лише тріском палаючого фургона. Найманці завмерли, чекаючи наказу від командира.

Із темряви лісу, підсвічений помаранчевими відблисками полум’я, вийшов Гліб. Він тримав пістолет опущеним, але його палець лежав на спусковому гачку. Гліб підійшов ближче, зупинившись за десять кроків від поваленої сосни.

Його обличчя було непроникним, але в очах читалася лють гравця, якому оголосили шах і мат. Він розумів, що фермер може брехати, але ризик був надто великий. Гліб голосно спитав, які гарантії, що Віктор не блефує.

Віктор відповів, що гарантія одна — їхні життя. Поки вони живі, вони можуть контролювати процес, а щойно їхні серця зупиняться, таймер спрацює. Він запропонував Глібові перевірити: нехай зачекає п’ятнадцять хвилин і побачить заголовки новин.

Гліб мовчав, зважуючи варіанти. Він був прагматиком: убивство двох людей у лісі — це вирішувано, а глобальний злив компромату — катастрофа. Він зробив знак своїм людям опустити зброю й запропонував переговори.

Гліб сказав, що готовий вислухати умови Віктора. Віктор повільно підвівся з-за колоди, тримаючи руки на видноті. Він виглядав жахливо, але стояв рівно, не згинаючись перед людиною, яка п’ять хвилин тому віддала наказ його вбити.

Віктор висунув свої умови: повна безпека для нього й Інженера. Друге — коридор до безпечного місця, третє — компенсація за спалений дім і техніку. В обмін Віктор обіцяв заморозити компромат.

«Ми тримаємо одне одного за горло, начальнику», — хрипко сказав Віктор. «Ти не можеш убити нас, а ми не хочемо вмирати. Це називається баланс».

Гліб розумів, що фермер має рацію: ситуація зайшла в глухий кут. Він дістав телефон і зателефонував Сірому кардиналові, юристові клану. Розмова була короткою: