Чоловік купив списану вантажівку на останні гроші. Сюрприз у бензобаку, який назавжди змінив його життя

Він шукатиме сліди, і наступна сутичка буде вже не в лісі й не в гаражах. Вона відбудеться в інформаційному полі, де одне натискання кнопки може бути смертоноснішим за постріл снайпера. Але щоб натиснути цю кнопку, їм треба було вижити ще бодай годину.

Фургон, який Інженер називав своїм запасним аеродромом, виявився старим іржавим мікроавтобусом. Він уріс колесами в землю на занедбаній просіці за кілометр від гаражів. Ззовні він виглядав як купа металобрухту, але всередині це була справжня капсула виживання.

Стіни були утеплені пінопластом і обшиті фольгою для екранування сигналу. Живлення забезпечували кілька потужних акумуляторів, захованих під сидіннями. Інженер тремтячими від холоду й адреналіну руками ввімкнув тумблери.

Загули кулери, засвітилися монітори, відкидаючи примарне блакитне світло на змучені обличчя втікачів. У цьому тісному просторі пахло сирістю, старою електронікою й страхом. Віктор зайняв позицію біля задніх дверей, прочинивши стулку рівно настільки, щоб бачити підхід до машини.

Він поклав поруч із собою монтування, єдину зброю, яка в них лишилася. Він розумів, що якщо їх знайдуть тут, шансів у відкритому бою в них не буде. Уся надія була на те, що Гліб витратить час на гасіння пожежі в гаражах.

Інженер під’єднав сканер і почав оцифровування документів. Аркуші з печатками офшорів і схемами відкатів проходили через сканер із монотонним дзижчанням. У тиші лісу воно здавалося оглушливо гучним.

Кожна сторінка була цвяхом у кришку труни імперії Воронова, але процес ішов болісно повільно. Інженер пояснив Вікторові план: вони не просто викладуть документи в мережу, де їх можуть видалити. Він налаштував схему мертвої руки.

Файли завантажувалися на захищені сервери в трьох різних юрисдикціях, недосяжних для державних силовиків. Посилання на завантаження були запрограмовані на відправлення до редакцій ЗМІ. Пробний пакет із найубивчішими документами вже полетів на сервер приймальні директора спецслужби в момент підключення.

Якщо Віктор та Інженер не введуть спеціальний код скасування протягом 12 годин, механізм спрацює й інформація стане публічною. Це була їхня страховка. Якщо Гліб зрозуміє, що вбивство втікачів призведе до негайного зливу компромату, у них з’явиться предмет для торгу.

Інженер запустив супутниковий термінал, і на екрані з’явилася смужка прогресу завантаження. Інтернет був повільним, нестабільним, пакети даних ішли в чорне небо ривками. «Двадцять відсотків, тридцять», — шепотів Інженер, гіпнотизуючи екран.

Тим часом біля палаючих гаражів Гліб стояв, схрестивши руки на грудях. Вогонь знищив усе всередині, але професійне чуття підказувало начальникові безпеки, що це надто просто. Коли пожежники збили полум’я, Гліб особисто зайшов у димні руїни.

Він не шукав тіл: за такої температури від них мало що лишилося б за такий короткий час. Але він шукав сліди. Відкривши люк у підвал, Гліб побачив порожній лаз і сліди в пилюці.

«Пішли», — констатував він холодно, вибираючись назовні. «Щури пішли через каналізацію». Він не став кричати чи карати своїх людей за зволікання, емоції тільки заважали.

Гліб повернувся до машини й дістав із кейса важкий квадрокоптер із тепловізійною камерою. Це була військова модель, здатна бачити теплове випромінювання людини крізь крони дерев із висоти пташиного польоту. Гліб розумів, що втікачі не могли піти далеко пішки.

Дрон злетів у нічне небо з тихим дзижчанням, майже нерозрізненним на тлі шуму вітру. Гліб дивився на екран планшета, де світ перетворився на чорно-білу карту з яскравими плямами тепла. Він методично сканував квадрат за квадратом.

За десять хвилин польоту в глибині хащі камера засікла дивну аномалію. Це був прямокутний об’єкт, що випромінював слабке, але стабільне тепло. Нагрітий метал кузова, усередині якого працювала апаратура або були люди.

Гліб збільшив зображення, контури мікроавтобуса проступили чітко. «Є контакт», — промовив він у рацію. «Об’єкт стаціонарний, працюємо на захоплення, брати живими».

Група зачистки, п’ятеро професіоналів, безшумно рушила в ліс, орієнтуючись за координатами дрона. У фургоні Інженер раптом завмер і підняв палець угору, закликаючи до тиші. Ззовні, високо в небі, чулося ледь вловиме дзижчання.

«Дрон! Нас знайшли», — самими губами промовив Інженер. Віктор визирнув у щілину: в небі нічого не було видно, але він знав, що сучасні «пташки» бачать усе. Смужка завантаження на екрані застигла на позначці 78%.

Залишалося ще хвилин п’ять, не менше. П’ять хвилин, які відділяли їх від порятунку або загибелі. Віктор зрозумів, що тікати просто зараз не можна, якщо вони перервуть завантаження, усе було марно.

Він наказав Інженерові не відриватися від екрана й молитися на швидкість з’єднання. Сам Віктор почав готуватися до зустрічі гостей. Він розумів, що штурмувати залізну коробку в лоб спецназ не буде.

Вони закидають їх світлошумовими гранатами або газом через вікна. Отже, треба не дати їм підійти на дистанцію кидка. Віктор вислизнув із фургона, намагаючись рухатися під прикриттям корпусу.

Ліс довкола здавався вимерлим, але це була оманлива тиша. Віктор знав, що в них є прилади нічного бачення, тому ховатися за тонкими кущами було безглуздо. Поряд із фургоном у купі сміття валялися старі шини.

Віктор облив одну з них залишками мастила й підпалив. Густий чорний дим і яскраве полум’я спалахнули миттєво. По-перше, вогонь сліпив тепловізори й прилади нічного бачення, створюючи теплову завісу…