У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

Ранковий дзвінок у двері пролунав так несподівано, що Галина Михайлівна спершу навіть не одразу повірила. Вона сиділа за столом, прислухаючись до тихого посвисту чайника на плиті, й машинально поправляла край чистої скатертини. До обіду було ще далеко, сусіди в таку пору зазвичай не заходили, листоноша з’являвся пізніше. Серце раптом тьохнуло: невже хтось таки згадав?

Вона квапливо підвелася, накинула на плечі стареньку кофту й пішла відчиняти. На порозі стояли її онуки. Обоє дорослі, зайняті, вічно кудись поспішають, і все ж у цю мить вони здалися їй тими хлопчаками, яких вона колись водила за руку через двір. Галина Михайлівна розгубилася від радості. Вісімдесят років — не щодня така дата. Отже, не забули.

Вона ж із раннього ранку клопоталася недарма. Встала ще затемна, замісила тісто, дістала з морозилки вишню й спекла пиріг, як робила на кожен свій день народження. Останніми роками цей пиріг частіше діставався сусідам: рідні вітали дедалі рідше, а потім і зовсім перестали. Спершу вона ображалася, потім звикла. Після виходу на пенсію двері її квартири відчинялися для родини все рідше, квіти їй не приносили вже, мабуть, років десять, а колишні колеги або й самі постаріли, або давно жили своїми клопотами.

— Заходьте, рідненькі мої, — заметушилася вона, пропускаючи їх у передпокій. — Зараз чай поставлю, пиріг іще теплий.

Квітів у них не було, привітань теж. Та Галина Михайлівна поспішила відігнати цю думку. Вона не хотіла дивитися на порожні руки, не хотіла вишукувати в їхніх обличчях байдужість і наперед виправдовувала їхню поспішність: молоді, зайняті, у кожного свої справи. Квіти зів’януть, слова забудуться, а от те, що вони прийшли, вже було для неї подарунком…