Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Вона здригнулася й зупинилася. Біля старої лавки стояла літня жінка в темній хустці, низько накинутій на сиве волосся. Обличчя в неї було сухе, пооране глибокими зморшками, а очі — чорні, чіпкі, надто живі для цього втомленого обличчя. Вони дивилися так пильно, ніби бачили не Марину, а щось за її плечем.

Спершу Марина вирішила, що це звичайна вулична ворожка. Таких можна було зустріти біля переходів, на ринках, на зупинках: хто з картами, хто з вузликом амулетів, хто з завченими словами про долю. Але ця жінка не просила грошей, не зазивала, не простягала долоню. Вона просто стояла й дивилася.

Марина вже хотіла пройти повз, обмежившись ввічливою усмішкою, але незнайомка несподівано ступила вперед і схопила її за зап’ясток.

Пальці в неї виявилися сухі, кістляві й напрочуд сильні.

— Сльози тебе чекають, дівчинко, гіркі сльози. І велика біда поруч ходить, — прошепотіла вона майже беззвучно, але так виразно, що кожне слово ніби дряпнуло шкіру. — Слухай мене й не сперечайся.

Марина смикнулася, намагаючись вивільнити руку.

— Відпустіть, будь ласка.

Але жінка тільки міцніше стиснула її зап’ясток. У її погляді не було ні нахабства, ні звичної вуличної хитрості. Там палало відчайдушне, майже лячне попередження.

— Сьогодні твій чоловік принесе шампанське. Дороге. Скаже, що хоче відзначити ваш перший тиждень. Не пий одразу. Поміняй келихи, щойно він відвернеться. Мовчки поміняй. А вранці сама зрозумієш, чому.

Марина хотіла розсміятися, різко відповісти, піти, але в горлі пересохло. Слова пролунали не як вигадка, а як вирок, сказаний людиною, яка сама боїться почутого.

— Звідки ви знаєте про чоловіка? — ледве вимовила вона…