Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

— Я сказала: приїжджай.

У її голосі знову з’явилася та тверда нота, яка колись так дратувала Олену. Але тепер вона звучала не як наказ, а як рятівне коло.

— Суп на плиті, — додала Віра. — Учора зварила. Якраз настоявся. Кімната твоя вільна.

У слухавці почувся схлип. Потім ще один.

Олена заплакала.

— Мамо, пробач мені.

— За що?

— За все. За ті слова. За сім років. За те, що не слухала.

По зморшкуватій щоці Віри скотилася сльоза. Вона думала, що виплакала все після смерті чоловіка, але виявилося, що всередині ще щось лишилося.

— Приїжджай, — сказала вона м’якше. — Розберемося. Ми міцні.

Вона поклала слухавку й довго сиділа нерухомо, дивлячись у дощове вікно.

Їх із донькою розділяло зовсім небагато — дорога автобусом, кілька зупинок, один короткий шлях. Але ці сім років здавалися відстанню між різними життями.

Віра встала, підійшла до дзеркала в передпокої.

Із скла на неї дивилася суха стара жінка з сивим волоссям, зібраним у пучок.

— Ну що, Віро, — сказала вона своєму відображенню. — Дочекалася. Біда повернула доньку. Радіти чи плакати?

Потім вона пішла до кімнати, яку досі називала Олениною. Там пахло старими книжками, чистою білизною і нафталіном. На дивані лежали стоси простирадл, які вона давно збиралася прибрати.

Треба було постелити свіже.

Те саме, з блакитними квітами. Лена в дитинстві його любила.

Життя, яке здавалося вже закінченим і зрозумілим, раптом знову повернуло. І Віра, попри гіркоту, відчула забутий приплив сил.

Вона знову була потрібна.

Віктор сидів у вітальні майже без світла. Телевізор працював без звуку, показуючи якісь новини, але він не дивився на екран. На важкому журнальному столику стояла пляшка дорогого коньяку, яку він колись беріг для особливого випадку.

Випадок справді виявився особливим.

День, коли його життя почало руйнуватися.

Він пив просто з горла, не зважаючи на келих. Алкоголь обпікав, але не зігрівав. Усередині було холодно.

Він дзвонив Олені багато разів. Спочатку писав стримано: «Нам треба поговорити». Потім уже майже принижено: «Будь ласка, відповідай». Усе зникало в порожнечі.

Марина відповіла лише один раз.

— Тату, не зараз. Я не можу тебе слухати.

І відключилася.

Дім, яким він так пишався, тепер тиснув на нього. У кожній кімнаті було забагато Олени. Її книжки на полицях. Її квіти на вікнах. Її фотографії. Її порядок.

Віктор підійшов до знімка на стіні. Молода Олена тримала на руках маленьку Марину й сміялася. Сонце падало їй на волосся. Вона виглядала щасливою.

Або вміло вдавала.

«Я знала завжди».

Ця фраза з листа билася в нього в голові.

Завжди.

Отже, коли він повертався під ранок, вона знала. Коли брехав про зустрічі й відрядження, вона знала. Коли лягав поруч, пахнучи чужою шкірою і чужими парфумами, вона знала.

І все одно готувала йому сніданки, прасувала сорочки, усміхалася гостям.

Навіщо?

Заради чого?

Він раптом зрозумів, що майже не знає жінку, з якою прожив двадцять три роки. Він знав, що вона не любить гострі соуси, боїться грози і завжди читає перед сном. Але не знав, про що вона думає, коли мовчить. Про що плаче. Що ховає.

Телефон завібрував.

Він схопив його.

На екрані було ім’я Ліки.

Розчарування миттю змінилося злістю.

— Так? — різко сказав він.

— Вітю, ти де? Чому не відповідаєш? Я дзвонила в офіс, там сказали…

— Не твоя справа.

— Як це не моя? Ми ж…

— Що — ми?

— Я хвилююся.

— Хвилюєшся?