Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

Марина намагалася вхопитися за факти, за щось практичне.

— Дім записаний на нього. Пам’ятаєш шлюбний договір? Він наполіг. Квартиру, яка дісталася мені від бабусі, я продала багато років тому. Віктор переконав: бізнесу терміново потрібні гроші, інакше все завалиться. Я повірила. Гроші пішли в справу, справа виросла, а в мене не лишилося нічого.

— Тобто ти… взагалі без житла?

— У мене є невеликі заощадження. На перший час вистачить. І є я. Сорок чотири роки, освіта, здоров’я. Не пропаду.

Марина схопилася й почала ходити кімнатою — три кроки до дверей, три назад.

— Це божевілля. Ти не можеш вирішувати таке на емоціях.

Олена раптом розсміялася. Тихо, втомлено, але майже щиро.

— На емоціях? Доню, я двадцять три роки жила без емоцій. Як заморожена. А зараз уперше за довгий час щось відчуваю. Хай навіть злість. І знаєш? Мені подобається.

Телефон на столі знову завібрував.

На екрані з’явилося ім’я Віктора.

Олена подивилася на дзвінок без виразу, як дивляться на рекламу непотрібних послуг. І не відповіла.

— Він дзвонитиме, — сказала Марина.

— Нехай.

— А якщо приїде?

— Не відчинимо.

— Вахтерка його не пустить, — несподівано сказала Марина. — Вона чоловіків старших за тридцять у гуртожиток принципово не пропускає.

Олена вперше за ранок усміхнулася.

Марина присіла перед нею навпочіпки й поклала голову їй на коліна. Олена провела рукою по її волоссю — густому, жорсткому, батьковому.

— Мамо, а якщо Ліка справді вагітна? У мене буде брат чи сестра?

Рука Олени завмерла.

— Це вже не моя історія, Марино. І, боюся, навіть не твоя. Це історія твого батька і його совісті. Якщо вона в нього ще лишилася.

За вікном остаточно розвиднілося. Сірий день вступав у свої права.

Олена відчула не полегшення і не радість, а дивну порожнечу. Ніби стіна, яку вона підпирала плечем багато років, упала. І тепер можна було більше не тримати — але й спертися стало ні на що.

— Я хочу подзвонити мамі, — раптом сказала вона.

Марина здивовано підвела голову.

— Бабусі Вірі? Ви ж не розмовляєте… скільки? П’ять років?

— Сім.

— І що ти їй скажеш?

Олена подивилася у вікно на мокрі дахи й голі гілки.

— Скажу: «Мамо, я пішла від чоловіка. Ти мала рацію».

Віра Степанівна не любила телефонних дзвінків. У свої сімдесят два вона здригалася від кожного різкого звуку. Дзвінок міг означати що завгодно, але доброго зазвичай не приносив: нав’язливі пропозиції, чужі прохання, погані новини.

Вона сиділа на маленькій кухні й чистила картоплю. Ніж звично знімав шкірку довгими тонкими стрічками. За вікном шумів дощ. Старий годинник рівно цокав.

Життя Віри давно ввійшло у вузьку, самотню колію. І в цій колії їй було навіть спокійно. Ніхто не сперечався, не смітив, не вчив її жити.

Телефон на холодильнику раптом задзвонив старою мелодією. Цю мелодію колись поставила Марина.

Віра витерла руки об фартух і підійшла до апарата.

На екрані було одне слово.

Олена.

Вона завмерла.

Сім років мовчання. Сім років гордості, образи, невисловлених слів. Сім років, за які вона бачила доньку тільки на фотографіях, які іноді показувала онука.

Усе почалося після смерті її чоловіка. На поминках Олена сказала страшні слова. Звинуватила матір у тому, що та все життя душила батька турботою, командувала ним, не давала дихати. Тоді Віра мовчки вказала доньці на двері.

І Олена пішла — у свій багатий дім, до свого лискучого чоловіка, у своє красиве життя, про яке Віра знала надто багато.

Телефон продовжував дзвонити.

Віра глибоко вдихнула й відповіла.

— Алло?

— Мамо?

Голос доньки був не таким, яким Віра пам’ятала його останні роки. Не холодним, не стриманим, не відстороненим. Він був тихим, ламким, майже дитячим.

Так маленька Лена кликала її після страшного сну.

— Леночко? — у Віри перехопило горло. — Що сталося? З Мариною щось?

— Ні. З Мариною все добре. Я в неї.

Пауза.

Віра чула, як донька важко дихає в слухавку.

— Ти мала рацію, мамо.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке звинувачення.

Віра опустилася на табурет.

— Щодо Віктора? — спитала вона, вже знаючи відповідь.

— Щодо Віктора. Щодо всього. Я пішла. Назавжди.

Перед очима Віри спливло весілля доньки. Молодий наречений із упевненою усмішкою, оцінювальний погляд, надто холодні очі. Вона тоді бачила, яким він буде. Але хіба діти слухають матерів?

— Де ти зараз?

— У гуртожитку в Марини.

— Збирайся і приїжджай до мене.

— Мамо, я не можу. Після того, що сказала тоді…

— Дурниці, — різко перебила Віра. — Не час старі образи перебирати. Ти моя донька. Дім тут твій. Приїжджай.

— Мамо…