Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

мама померла. Годину тому. Не приходячи до тями.

Олена повільно опустилася на стілець.

Смерть оглушує навіть тоді, коли помирає людина, яка не була до тебе доброю.

— Мені шкода, Вікторе.

— Ти приїдеш?

У його голосі була така відчайдушна надія, що серце на мить стиснулося.

— На похорон — так. Напевно. Мені треба подумати.

— Вона була бабусею Марини.

— Я подзвоню завтра, — сказала Олена. — Тримайся.

Вона поклала слухавку.

— Померла? — самими губами спитала Марина.

Олена кивнула.

— Я поїду до тата, — сказала донька, уже встаючи. — Він там зовсім сам.

— Поїдеш завтра вранці, — тихо сказала Віра. — Зараз пізно. І будь обережна. Горе робить людей непередбачуваними.

За вікном остаточно стемніло. Маленьку кухню наповнила тиша. Десь цокав годинник, давно втративши голос зозулі.

Три жінки сиділи поруч і розуміли: старе життя закінчилося. Нове ще не почалося. Але вперше за довгий час воно принаймні могло бути їхнім власним.

Марина дісталася батьківського дому ближче до пізнього вечора.

Зазвичай котедж сяяв вікнами, як великий корабель у темряві, але тепер стояв майже чорною брилою серед мокрого саду. Лише вгорі, в батьковому кабінеті, горіло тьмяне жовтувате світло.

Вона відчинила хвіртку своїм ключем. Петлі жалібно скрипнули, і в нічній тиші цей звук видався надто гучним. Доріжки у дворі були всипані мокрим листям. Садом явно давно ніхто не займався.

Усередині було зимно. Дім, колись такий вилизаний, теплий і самовдоволений, тепер ніби видихався. Від стін тягло сирістю, у коридорах стояла важка нерухомість.

Марина не стала роззуватися. Швидко піднялася сходами й зупинилася біля прочинених дверей кабінету.

Батько сидів за масивним столом, опустивши лоб на складені руки. Перед ним стояла майже порожня пляшка коньяку й склянка, мутна від відбитків пальців. У попільничці тліла забута сигарета, довгий стовпчик попелу от-от мав упасти.

— Тату?

Віктор повільно підвів голову.

Марина насилу стримала зітхання. За добу він ніби постарів на десять років. Червоні запалені очі, темні провали під ними, сіра щетина на підборідді, якої він зазвичай не дозволяв собі навіть у вихідний.

— Маринко, — сказав він хрипко. — Приїхала?

— Звісно, приїхала. Ти ж мій батько.

Вона підійшла й обійняла його за плечі. Від дорогого светра пахло тютюном, алкоголем і тим лікарняним запахом, який в’їдається в одяг після коридорів, де чекають поганих новин.

— Вона померла, — сказав Віктор, дивлячись кудись повз доньку. — Мама померла.

— Я знаю. Мама сказала.

— Як вона?

— Мама? Погано. Нормально. Не знаю.

Марина сіла навпроти, налила собі води з графина. Руки в неї тремтіли.

— Вона в бабусі Віри. Вони помирилися.

Віктор видав дивний звук — чи то смішок, чи короткий схлип.

— Помирилися… Хтось мириться, а в нас із нею, схоже, все скінчено.

Він потягнувся до пляшки, але рука зісковзнула й зачепила склянку. Та покотилася по столу, дивом не впавши на підлогу.

— Тату, досить.

Марина м’яко, але твердо відвела його руку.

— Зараз тобі не можна. Завтра справ буде стільки, що ти маєш тямити. Лікарня, документи, похорон. Ти вже комусь дзвонив?

— Ні. Не можу. У голові порожньо.

Марина глибоко вдихнула.

Їй було лише двадцять, але в цю хвилину вона зрозуміла: дорослість не приходить за віком. Вона падає на плечі в ту мить, коли поруч ламається людина, яка здавалася сильною.

— Я допоможу, — сказала вона, дістаючи телефон. — Скажи тільки, де ховати.

— Поруч із батьком, — глухо відповів Віктор. — Місце давно підготовлене. Мама сама казала: хочу до нього.

Він замовк, втупившись у стіну.

— Знаєш, що вона сказала мені за тиждень до цього? — раптом швидко заговорив він. — Подзвонила й сказала: «Вітю, ти губиш себе. І сім’ю губиш. Зупинися, поки ще можна». А я відмахнувся. Сказав, щоб не лізла. Подумав: старість, нерви, нічого не розуміє.

Він провів рукою по обличчю.

— А вона розуміла. Краще за всіх.

Сльоза скотилася по його щоці й застрягла в щетині.

— Я винен, Марино. Перед нею. Перед твоєю матір’ю. Перед тобою. Я все життя думав тільки про себе. Будував із себе господаря світу. А тепер сиджу в порожньому домі, і нікому навіть води подати.

Марина підійшла, взяла його за руку. Долоня в нього була гаряча й волога.

— Ти не сам. Я тут.

— Ти теж підеш, — сказав він. — Як Олена. Усі йдуть. Бо поруч зі мною неможливо дихати. Я все отруюю.

Марина не знайшлася, що відповісти.

Бо частина її розуміла: він каже правду.

— Давай ти спробуєш лягти.

— Не можу. Заплющую очі й бачу її. Мамине обличчя. Ці трубки. Я не можу.

— Тоді просто посидимо. Я не піду.

Вони сиділи мовчки.

Унизу старий годинник глухо відбивав час. Година. Дві. Три.

За вікнами вітер бив гілками по шибці. Десь далеко мати Марини, ймовірно, спала в кімнаті свого дитинства, вперше за багато років поруч із власною матір’ю. А тут, у великому холодному домі, батько й донька намагалися пережити ніч, яка ніяк не хотіла закінчуватися.

Похорон Раїси Михайлівни відбувся за три дні.

Погода ніби вирішила підкреслити тягар цього дня. З неба валив мокрий сніг — великий, липкий, важкий. Він осідав на чорних парасолях, на глинистій землі, на темних пальтах і відразу перетворювався на брудну воду під ногами.

Людей прийшло небагато. Кілька сусідок, які пам’ятали Раїсу ще владною та енергійною. Пара колишніх колег, з якими вона колись працювала і яких, за чутками, тримала в залізній дисципліні. Далекий родич, якого Віктор ледве впізнав.

І Олена.

Віктор не був певен, що вона прийде. Коли він побачив її біля входу на цвинтар, подих на мить збився.

Вона стояла трохи осторонь, у строгому чорному пальті, під темною парасолею. Обличчя бліде, спокійне, закрите. Їхні погляди зустрілися. Олена ледь кивнула.

Це не було ні привітанням, ні прощенням.

Це означало лише одне: я тут, бо так правильно. Бо вона була бабусею моєї доньки.

Під час короткого обряду голос священника тонув у вітрі й криках птахів. Марина стояла між батьками — живий міст між двома берегами, які вже не сходилися. Однією рукою вона підтримувала батька, другою шукала очима матір.

Коли труну почали опускати, Віктор кинув першу жменю землі. Рука в нього тремтіла так сильно, що мокра глина розсипалася, майже не долетівши до ями.

Він дивився на кришку труни й не міг повірити, що там лежить його мати. Жінка, яка була його суддею, опорою, мучителькою й останньою фортецею. Він не встиг попросити в неї пробачення. Не встиг визнати, що вона багато в чому мала рацію. Тепер говорити було ні з ким.

Тільки холодний камінь, мокрий сніг і земля.

Поминки відбувалися в невеликій залі неподалік.

Марина організувала все спокійно й бездоганно: проста їжа, тиха музика, жодних зайвих людей. Олена сиділа на краю столу й майже не торкалася тарілки.

Вона відчувала на собі погляди. Люди перешіптувалися, прикриваючи роти долонями. Дивилися то на неї, то на Віктора. У таких колах новини розходяться швидко. Уже багато хто знав, що Громови роз’їхалися. Знав про зради. Про скандал. Про те, що Олена нарешті пішла.

Коли гості почали розходитися, Віктор підійшов до неї.

Від нього пахло дорогим одеколоном і безнадією.

— Дякую, що прийшла, Лено. Я не думав, що ти…

— Вона була бабусею Марини, — відповіла Олена сухо. — Я прийшла заради доньки.

— Розумію. Нам треба поговорити.

— Не тут.

— Коли?