Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Кімната вибухнула криками. Хтось обурювався, хтось плакав, хтось звинувачував її в жорстокості. Павло стояв посеред цього шуму, розгублений і блідий. Галина Іванівна підскочила до Лесі так близько, що та відчула запах її ліків.

— Не насмілишся, — прошипіла вона. — Ти ніхто. Навіть дитину моєму синові народити не змогла. Пустоцвіт. Справжня жінка рід продовжує, а не по судах бігає.

Павло здригнувся. Леся це побачила. Побачила, як він опустив очі. І промовчав.

Він навіть не спробував сказати матері: «Досить». Не зробив кроку до дружини, не підняв руки, не обірвав цю брудноту. В його мовчанні було більше правди, ніж у всіх пізніх вибаченнях, які він ще міг би вигадати. Леся раптом побачила не чоловіка, а дорослого хлопчика, який усе життя ховався за материнською спиною й називав це сімейною вірністю.

Ось тоді біль ударив по-справжньому. Не через слово — брудне, жорстоке, прицільне. А через його мовчання. Вони майже рік намагалися завести дитину. Леся обстежувалася, лікарі казали, що з нею все гаразд, м’яко натякаючи: перевіритися треба й чоловікові. Павло відмовлявся, ображався, уникав теми. Він знав, наскільки це боляче. І все одно дозволив матері вдарити туди, де було найтонше.

Леся подивилася не на Галину Іванівну, а на нього.

— У вас лишилося п’ятдесят вісім хвилин.

Вона повернулася й піднялася на другий поверх. Їй треба було піти, поки вони не побачили її сліз. Не сліз слабкості — сліз остаточного прощання з останньою надією…