Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

Олександр не відповів. Він підійшов до комірчини. Шматок ковбаси лежав біля порога. Грім усередині хрипів і дряпав двері.

— Не чіпай! — крикнула Ірина.

Але Олександр уже нахилився. Ковбаса пахла дивно, гірко. Він загорнув її в пакет із-під корму, руки в нього тремтіли.

— Хотіли отруїти? — прошепотів Артем за спиною.

Олександр подивився на темний паркан.

— Або змусити замовкнути.

Уранці він відніс пакет до ветеринарної клініки. Молода лікарка, Ольга, спершу дивилася скептично: такі історії їй, мабуть, розповідали часто. Але коли понюхала ковбасу, обличчя її стало серйозним.

— Я не лабораторія, — сказала вона. — Але запах підозрілий. Залиште. Я можу передати знайомому токсикологу, неофіційно. Для суду це не доказ, але хоча б зрозуміємо, що там.

— Скільки?

Вона махнула рукою.

— Потім. І собаку привезіть на огляд. У нього стара травма лапи, я бачила з ходи на відео з притулку.

— Ви знаєте Грома?

Ольга помовчала.

— Я його перша оглядала, коли знайшли. Він тоді нікого не підпускав. Але на шиї в нього був слід від старого шкіряного нашийника. Хорошого, не ланцюгового. І під шерстю — мікрочип.

Олександр різко підвів голову.

— Який мікрочип?

— Нечитабельний. Пошкоджений. Притулок намагався пробити, але база не дала власника. Старий формат. Я записувала номер частково, десь у журналі. А що?

Він сам не зрозумів, чому це його зачепило. Може, тому, що Грім раптом перестав бути безіменною бідою. У нього було минуле. Хтось колись купив йому хороший нашийник, оформив чип, можливо, кликав інакше.

— Подивіться, будь ласка, — сказав Олександр.

Ольга кивнула.

— Спробую.

Удома на нього чекала нова неприємність. Біля воріт стояв Дмитро.

На ньому було світле пальто, яке зовсім не пасувало до брудної вулиці й мокрого двору. Він тримав у руці теку й усміхався так, ніби прийшов на родинний обід, а не відбирати будинок.

— Сашо, — сказав він м’яко. — Нам треба поговорити.

Ірина стояла на ґанку. Обличчя в неї було напружене. Артем ховався за дверима.

— Говори, — Олександр зупинився біля хвіртки.

Дмитро кинув погляд на комірчину, звідки долинуло глухе гарчання.

— Чув, ти завів звіра. Не найкраще рішення. Сусіди вже скарги пишуть.

— Ти для цього прийшов?

— Я прийшов запропонувати нормальний вихід. Поки все не стало зовсім погано. Мій юрист підготував угоду. Ти з родиною звільняєш будинок протягом місяця. Я закриваю частину твоїх боргів і не подаю цивільний позов щодо збитків, яких ти завдав конторі.

Олександр коротко всміхнувся.

— Який щедрий.

— Сашо, не впирайся. Ти програєш. Заповіт є. Документи є. Твій підпис є. Мама сама все вирішила.

При слові «мама» в Олександра сіпнулася щока.

— Не говори про неї так.

— А як? — Дмитро трохи нахилив голову. — Ти останні роки з’являвся тут, коли треба було щось полагодити або позичити грошей. А я возив її по лікарях, купував ліки, займався документами.

Це було неправдою і напівправдою водночас. Олександр справді багато працював і часто приїздив пізно. Дмитро справді іноді возив матір до поліклініки — особливо останні два місяці, коли раптом став уважним, турботливим, майже зразковим сином. Тоді Олександр ще радів: нарешті брат подорослішав.

— Навіщо ти приходив уночі? — спитав Олександр.

Дмитро кліпнув.

— Що?