Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

— Чи не ти? Мельник твої доручення виконує?

На обличчі Дмитра вперше промайнуло роздратування. Швидко, майже непомітно.

— Ти мариш. Дивись, Іро, — він повернувся до неї. — Він уже сусідів звинувачує. Сьогодні Мельник, завтра ти. Подумай про дитину.

Ірина зблідла.

Олександр побачив, як брат помітив її реакцію, і зрозумів: саме туди він б’є. Не в документи, не в суд. В Іринину втому, у її страх, у її бажання врятувати сина будь-якою ціною.

— Іди геть, — сказав Олександр.

— Добре. Але потім не кажи, що я не намагався по-родинному.

Дмитро поклав теку на лавку біля воріт і пішов, обережно оминаючи калюжі.

Увечері Ірина довго дивилася на угоду. Не підписувала. Просто перегортала сторінки, кусаючи губу.

— Може, нам справді поїхати, — сказала вона нарешті. — Зняти кімнату. Почати спочатку.

Олександр сидів навпроти. Рука після укусу нила. Коліно боліло після нічного падіння. Він раптом відчув таку втому, що захотілося лягти на підлогу й заплющити очі.

— Куди?

— Не знаю.

— На що?

— Не знаю! — вона жбурнула папери на стіл. — Я нічого не знаю. Я тільки знаю, що Артем прокидається вночі. Що ти розмовляєш сам із собою в майстерні. Що я боюся дзвінка у двері. Що цей будинок став пасткою.

— Це будинок моєї матері.

— А ми? Ми хто для тебе? Додаток до будинку? До твоєї правди? До твоєї гордості?

Він хотів сказати, що бореться за них. Але в ту мить зрозумів: для Ірини це вже не виглядало боротьбою. Це виглядало як повільне потопання, де він уперто тримається за камінь і тягне родину за собою.

Артем увійшов на кухню босоніж.

— Я не хочу їхати, — сказав він.

— Іди спати, — втомлено мовила Ірина.

— Ні. Я чув. Я не хочу. Бабуся казала, що цей будинок наш. Що яблуню посадив дідусь. Що в майстерні тато зробив мені дерев’яну вантажівку.

— Артеме…

— А дядько Діма бреше, — хлопчик раптом почервонів. — Він завжди бреше. Він тоді бабусі казав, що тато не приїхав, бо йому байдуже. А тато стояв в аптеці по ліки. Я сам чув.

Ірина замовкла.

Олександр повільно повернувся до сина.

— Коли?

— Перед лікарнею. Того дня, коли бабусі стало зле. Я прийшов після школи, хотів забрати зарядку. Дядько Діма був у неї в кімнаті. Двері не зачинені. Він казав: «Саша знову зайнятий, мамо. Підпиши, а то будинок піде за борги». А бабуся плакала. Я злякався і пішов.

В Олександра похололи руки.

— Чому ти мовчав?

Артем стиснув плечі.

— Я думав, ви знаєте. А потім бабуся померла. Потім ви всі сварилися. Потім мама плакала. Я боявся.

Ірина опустилася на стілець.

— Господи.

Олександр підвівся, підійшов до сина, присів перед ним. Обличчя Артема було мокре від сліз, але він не видавав ані звуку.

— Чув, що вона підписала?