Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

Грім почув чужого раніше. Із комірчини долинуло низьке, майже беззвучне гарчання. Не істеричний гавкіт, як удень, а глухе попередження. Потім удар — пес кинувся на двері.

Людина у дворі завмерла.

— Тихо, тварюко, — прошипів він.

Голос був знайомий. Не Дмитро. Вищий, грубіший.

Віктор Мельник.

Олександр притиснув телефон до скла. На екрані було погано видно, але силует біля гаража, капюшон, ліхтарик у руці — все записувалося. Віктор дістав із кишені щось пласке, почав вовтузитися з навісним замком.

Грім ударив ще раз. Засув на комірчині дзенькнув.

— Та замовкни ти, — Віктор обернувся і раптом підняв руку.

У світлі ліхтарика блиснув шматок ковбаси.

Олександр не відразу зрозумів. Потім побачив, як Віктор кинув ковбасу до дверей комірчини.

— Жери, падло.

Олександр вибіг із майстерні.

— Мельнику!

Той сіпнувся, упустив ліхтарик. Світло покотилося по багнюці. Грім за дверима заревів так, що в будинку спалахнуло світло.

Віктор метнувся до хвіртки. Олександр кинувся за ним, але послизнувся на мокрій землі й упав коліном у калюжу. Поки підвівся, сусід уже перемахнув через низьку частину паркану й зник.

На ґанок вискочила Ірина.

— Що сталося?

— У двір залазили.

— Хто?