Чоловік заявив, що різницю в наших зарплатах я тепер маю віддавати його матері. Свекруха приїхала по першу «виплату», але біля дверей на неї чекав сюрприз

Із сараю та кімнати на першому поверсі потягло сирістю, прілим листям і мишами. У напівтемряві громадилися тумби, шафа, крісла, дошки й іржавий умивальник.

— Ось воно все, — сказав дід, невизначено махнувши рукою. — І чавунну штуку не забудьте. Старинна, важезна.

Олег потер долоні. У його думках уже шелестіли гроші.

— Мамо, бери з другого краю.

Перші ж хвилини показали, що шлях до багатства буде болісним. Розсохла тумба зачепилася за одвірок і залишила в долоні Олега довгу скалку. Величезна шафа не проходила у двері, тому її довелося розбирати просто всередині. Валентина Петрівна, кашляючи від пилу, тягала панелі із сараю та нижньої кімнати, намагаючись не дивитися на брудні розводи, що вкрили її ошатний плащ.

Робота розтягнулася на чотири години. Вузький вихід і сходи біля будинку перетворилися на смугу перешкод. Продавлені крісла ніяк не вміщалися в кузові, пружини чіплялися за одяг і загрозливо стирчали назовні. Водій допомагати відмовився: він одразу пояснив, що отримав гроші за дорогу й керування машиною, а не за перенесення чужого майна.

Останнім залишився чавунний умивальник.

— Тягни сильніше! — хрипіла Валентина Петрівна, упираючись животом у холодний іржавий край. — Я зараз надірвуся!

— Я й так тягну! — кричав Олег. Волосся в нього злиплося від поту, на лобі чорніла смуга бруду. — Він важить кілограмів сто!

— Це ж старовинний чавун. Терпи, потім ще подякуєш.

Мирон Григорович сидів на ґанку, пив чай із блюдця й час від часу радив не подряпати «раритет». Нарешті кузов виявився забитим ущерть трухлявими панелями, продавленими меблями та іржавим металом.

Олег ледве тримався на ногах. Валентина Петрівна дістала з гаманця п’ять тисяч і з поблажливим виглядом простягнула господареві.

— Забирайте. Решти не треба. Вам із нами пощастило.

— І вам доброго здоров’я, — щиро відповів дід, ховаючи гроші до кишені.

Інспектор схвально нявкнув із підвіконня. Двері кузова грюкнули, фургон рушив, а пасажири не помітили, як Мирон Григорович нарешті дозволив собі всміхнутися…