Свекруха вирішила перевірити, чому я сплю у вихідний, але явно не очікувала моєї реакції на її ранковий візит

— Знову годуєш його якоюсь готовою їжею? — голос Галини Петрівни розітнув недільну тишу так різко, ніби на кухні раптом увімкнули сирену.

Оксана не здригнулася. Вона спокійно зменшила вогонь під каструлею, у якій кипіли домашні равіолі, і лише тоді обернулася. Свекруха стояла у дверях у своєму незмінному бордовому плащі, поклавши долоні в боки. Це був один із тих недільних ранків, годинник показував трохи за восьму.

— Доброго ранку, Галино Петрівно. Запасний комплект ключів я залишила вам на випадок пожежі чи потопу. Але диму тут немає, і вода зі стелі не ллється.

— Матері не потрібні ніякі пожежі, щоб зрозуміти: син голодний, — відрізала та й без запрошення підійшла до плити. — Богданові потрібне нормальне м’ясо. Він чоловік, годувальник, цілими днями працює, а ти йому якісь вушка у воді вариш.

Оксана ледь стримала усмішку. Сорокарічний «годувальник» цієї миті міцно спав у сусідній кімнаті. Його офіс був за триста метрів від під’їзду, а робота у відділі врегулювання страхових випадків полягала здебільшого в перегляді документів, балачках біля кулера та скаргах на незручне крісло.

За місяць Богдан отримував 60 000. Із них 40 000 переказував дружині на спільні витрати, залишаючи решту на обіди та власні забаганки. Тим часом сам лише іпотечний платіж за квартиру, що належала подружжю, становив 50 000. Комунальні рахунки, продукти, побутова хімія й раптові поломки оплачувалися переважно із заробітку Оксани.

Ці цифри Оксана знала майже напам’ять. Перед кожним платежем вона заздалегідь розподіляла гроші, відкладала потрібне й стежила, щоб побутові дрібниці не перетворилися на діру в бюджеті. Богдан сприймав таку обачність як вроджену здатність дружини «з усім розібратися». Він не замислювався, скільки коштує наповнити холодильник, замінити зламаний кран чи купити потрібні засоби для дому. Йому здавалося: якщо переказ зроблено, його участь у сімейних витратах закінчилася…