Чоловік зажадав віддати мою банківську картку його матері, але вже наступного дня пошкодував про свої слова.

— Ну так, звісно. Чергова драма. Закінчуй цей цирк і став чай. Мати пиріг принесла.

Я не зупинилася. У спальні дістала з верхньої полиці стару валізу. Ту саму, з якою колись приїхала у велике місто вчитися. Потерту, з облущеними кутами, давно забуту під пледами й коробками. Я провела долонею по її шорсткій кришці — і мені раптом стало боляче від того, якою маленькою вона була. Невже двадцять три роки життя можна скласти сюди?

Я відчинила шафу.

Руки тремтіли. Але це був уже не той страх, до якого я звикла. Усередині підіймалося щось інше — розгублене, гірке, але живе. Схоже на повітря після довгої задухи.

У кімнаті цокали старі ходики. Ще мамині. Їхнє монотонне «тік-так» раптом здалося відліком. Не часу до чергової сварки, не хвилин до повернення Руслана з роботи, а останніх митей мого колишнього життя.

Двадцять три роки в цій квартирі.

І що тут було моїм?

Я складала у валізу білизну, кілька суконь, теплу кофту, документи, які змогла швидко знайти в тумбочці. Майже всі речі виглядали скромно, безбарвно, практично. Коли я перестала купувати собі яскраве? Коли вирішила, що мені вже ні до чого гарні шарфи, парфуми, нові туфлі? Коли навчилася радіти не обновці собі, а черговій покупці для Галини Семенівни — аби тільки вона перестала зітхати за сімейним столом?

Руслан з’явився у дверях спальні. Він сперся плечем об одвірок, зайнявши майже весь прохід. Колись ці широкі плечі здавалися мені захистом. Подруги казали: «За таким не пропадеш». Мама, ще жива, дивилася на нього схвально: роботящий, міцний, серйозний. За ним будеш як за стіною.

Стіна виявилася не захистом. В’язницею.

— Ти серйозно? — спитав він. У голосі було не хвилювання, а роздратування. — Через таку дрібницю збираєшся влаштувати скандал на ніч?

Я мовчки зняла з плічок темно-синю сукню. Єдину по-справжньому вихідну. Куплену до його ювілею п’ять років тому. Не до мого, не просто так — до його свята, бо треба було виглядати пристойно перед гостями.

— Мати правильно каже, — провадив Руслан, бачачи, що я не відповідаю. — Ти останнім часом зовсім розперезалася. Забула, хто тебе з убогості витяг. Хто дах дав. Хто людиною зробив. А тепер, бачте, її образили.

Я завмерла, стискаючи сукню в руках.

— З убогості? — перепитала я тихо.

Він скривився.

— Починається.

— Ми познайомилися в бібліотеці інституту, — сказала я, сама дивуючись, як спокійно звучить мій голос. — Я була на третьому курсі. Ти працював і вчився на вечірньому. Я жила в гуртожитку, не на вулиці. А перші роки після весілля ми жили в кімнаті, яку мені дали при школі. Пам’ятаєш?

— Знову ти за своє, — він закотив очі. — Вічно треба все вивернути так, щоб довести, яка ти правильна.

За його спиною з’явилася Галина Семенівна. Маленька, суха, з акуратно вкладеним сивим волоссям. На обличчі — вираз ображеної праведності, який вона носила так само звично, як свій темний домашній кардиган.

— Русланчику, не принижуйся, — сказала вона, ніби мене в кімнаті не було. — Якщо дружині картка дорожча за сім’ю, хай іде. Бог із нею. Знайдеш собі нормальну жінку. Господарську. Без цих вічних образ і мудрувань.

Вона завжди говорила про мене в третій особі, коли хотіла поставити на місце. Ніби я була не людиною, а річчю, якою вони з сином розпоряджалися. Невістка. Дружина. Робітниця. Джерело грошей. Зручна, доки мовчить.

— Галино Семенівно, — я повернулася до неї, продовжуючи складати речі, — я ніколи не відмовляла вам у допомозі. Ми купували вам меблі. Техніку. Ліки. Влітку я сама возила вас у санаторій і брала відпустку за свій рахунок.

— І що тепер? — вона смикнула підборіддям. — Мені тобі до кінця життя кланятися? Ти дружина мого сина. Сім’ї треба допомагати. Так завжди було.

Я застібнула валізу, потім знову відчинила її й поклала зверху маленьку коробочку з прикрасами. Там було небагато: бабусині сережки з аметистами, мамине обручальне кільце, бурштинова брошка, куплена колись у нашій єдиній відпустці біля моря, і тонкий ланцюжок, який Руслан подарував мені на десятиріччя шлюбу.

— На сімейні гроші набрала брязкалець і тепер забираєш? — процідив він.

Від цієї несправедливості в мене перехопило подих.

Я працювала завжди. Спочатку вчителькою, потім бібліотекаркою, останні роки — коректоркою в маленькому видавництві. Зарплата була невелика, але йшла в спільний бюджет цілком. Спільним він називався лише для пристойності. Насправді розпоряджався ним Руслан.

— Мені потрібні паспорт і трудова книжка, — сказала я, намагаючись не втягуватися в чергову перепалку.

— От напасть мені на голову, — буркнув він, але пішов до серванта, де зберігалися документи.

Я опустилася на край ліжка. Ноги раптом стали ватяними.

Куди я піду? Що робитиму? Грошей майже немає — тільки невелика заначка, схована в старому томику віршів. Де ночувати? Як шукати роботу? Як пояснювати людям, чому я пішла?

Леся.

Треба зателефонувати Лесі.

Руслан повернувся й кинув на ліжко паспорт….