Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною

Повернувшись додому, Катерина побачила бабусю на підлозі. Вона вже подумала про найгірше, але старенька раптом розплющила очі й прошепотіла: «Швидко лягай поруч і не дихай. Усе зрозумієш, коли зайде твій чоловік». Катерина послухалася, і за п’ять хвилин до кімнати увійшов Богдан.

Життя Катерини завжди вимірювалося сантиметровою стрічкою. Вдих, замір талії, видих, довжина рукава.

Ритмічний стукіт швейної машинки був її метрономом — заспокійливим, зрозумілим, надійним. У свої 36 років Катерина Коваленко знала: якщо шов пішов криво, його можна розпороти й перешити. З тканиною було просто.

Тканина не брехала. Чого не можна було сказати про людей. Останнім часом звичний ритм її життя збився.

Наче хтось невидимий підкрутив налаштування, і тепер механізм їхньої сім’ї працював із натужним, болісним скрипом. Усе почалося з квітів. То був звичайний четверговий вечір.

Катерина сиділа у своїй маленькій майстерні, кімнаті, яку колись давно, ще за життя дідуся, називали кабінетом. Вікна виходили у двір, і світло вуличного ліхтаря падало на стіл, завалений обрізками темно-зеленого оксамиту. У замку провернувся ключ.

Катерина не ворухнулася. Зазвичай Богдан приходив із роботи втомлений, мовчазний. Він важко знімав черевики в передпокої, кидав куртку на пуф і йшов на кухню, чекаючи вечері.

Але сьогодні кроки були іншими — швидкими, метушливими. Двері до майстерні розчахнулися. «Катю!»

Голос чоловіка звучав неприродно бадьоро. «А я ось! Вирішив тебе потішити». Він простягнув їй букет.

П’ять довгих бордових троянд у хрусткій плівці. Дорогі. Надто дорогі для їхнього бюджету, розписаного до останньої копійки.

Катерина повільно підвела очі від шиття. Вона побачила його грубі руки начальника складу з пилом, що в’ївся в шкіру, які стискали ці ніжні стебла так сильно, що побіліли кісточки. «Гарні», — тихо сказала вона, не встаючи.

«Дякую, Богдане. З якої нагоди?»

Він смикнув плечем, відводячи погляд. «А що, потрібна нагода? Просто так. Ти ж утомлюєшся, шиєш увесь час». Він підійшов ближче, нахилився, щоб поцілувати її в щоку.

Від нього пахло тютюном і чимось солодким, нудотним, дешевим коньяком. Але лякало не це. Лякало те, як він уникав дивитися їй у вічі.

Коли він виходив із кімнати, Катерина помітила, як він спіткнувся в коридорі. Там, на стіні, висів великий портрет її дідуся, старого професора. Після його смерті простора квартира в старому будинку з високими стелями перейшла Катерині й Вірі Андріївні в рівних частках. Богдан пройшов повз портрет боком, ніби старий із картини міг зійти з полотна й поставити йому якесь незручне запитання.

Катерина потерла скроню. Інтуїція, загострена роками примірок одягу на найвибагливіших клієнтках, шепотіла: щось не так. Фальш.

У повітрі висіла фальш, густа, мов пил. Але якщо поведінка чоловіка викликала тривогу, то візити його сестри викликали справжній страх. Ірина…