Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Завтра мали бути похорони онуки. Справ ще лишалося стільки, що й молодій людині було б не впоратися, а Трохим Петрович зовсім вибився з сил. Шістнадцятирічна Альонушка була єдиною рідною людиною, яка ще пов’язувала його з цим життям. Тепер і її не стало.

Усіх утратив старий. Дружина Варвара померла від серцевого нападу вже років із десять тому. Потім пішов син Павло — розбився в аварії.

Невістка Лариса знати старого не хотіла, та й сам Трохим Петрович її ніколи особливо не жалував. Міська панночка, звикла до красивого життя, любила гроші, особливо чужі, а працювати не квапилася. У Павла справи йшли добре, от він її й утримував.

Після смерті Павла Лариса запила. Так казала Альона, коли приїздила до діда. Та й люди в селищі шепотілися про те саме. А диму, як відомо, без вогню не буває.

Альонушка була єдиною, хто хоч зрідка навідував старого. Два-три рази на рік приїздила з міста до його селища. От і тепер приїхала. Як виявилося, востаннє.

Дівчинка була молоденька, але серце в неї з дитинства слабке. Три дні тому пішла за околицю, до річки, і більше не повернулася. Схаменулися пізно. Знайшли Альону на березі — вже без дихання.

Сказали, раптова зупинка серця. Швидка примчала швидко, лікарі робили все, що могли, але врятувати дівчинку не змогли. Пішла вона туди, звідки ніхто не повертається.

Трохим Петрович від тієї миті ні сну, ні спокою не знав. Зрозумів він, що такої біди вже не переживе. Не лишилося в ньому сил. Зовсім вичерпався старий.

— Та й жити мені більше нема навіщо, — вирішив він. — Тільки мучитися намарне. Поховаю дівчинку, а за день-другий сам слідом піду…