Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Постукаюся до Бога в гості. Може, прийме. Все-таки сімдесят п’ять років прожив. Пора вже. У селищі мене знають, колишній поліцейський інспектор як-не-як. У сирій землі поховають, неприкаяним не залишать.

Похорон Альони сусідки обіцяли допомогти влаштувати, та й добрі люди в селі не відвернулися. Майже всі заощаджені гроші Трохим Петрович віддав на прощання з онукою, тільки собі на поховання трохи залишив. А спека стояла така, що дихати було нічим.

Від задухи у старого дуже паморочилося в голові. Здавалося, ще трохи — і вона розколеться. Він вирішив лягти раніше, щоб витримати завтрашній страшний день, день останнього прощання з Альонушкою.

Чи то спека його доконала, чи душевний біль став нестерпним, він і сам потім не міг зрозуміти, тільки наснився Трохимові Петровичу дивний сон. Уві сні з’явився до нього син Павло й сказав такі слова, від яких старого пройняв дрож.

— Здрастуй, тату.

— Здрастуй, сину.

Побачивши Павла, Трохим Петрович відчув, як боляче стиснулося серце. Він із надією спитав:

— Ти по мене прийшов, сину?

— Ні, тату, — винувато відповів Павло. — Тобі ще мої земні справи завершити треба. У тебе онука є. Знайди її.

— Що ти таке кажеш, Пашо? — розгубився старий. — Померла Альонушка. Не вберіг я її. Хіба ти звідти не бачиш?

Павло похитав головою.

— Ні, тату. Не твоя це онука…