Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Що я такого сказала? Правду сказала. Не моя вина, що тобі ця правда не до смаку.

Трохим Петрович сам злякався власного вчинку. Руки в нього тремтіли. Добре, що удар вийшов не сильний: Лариса встояла на ногах і навіть не скрикнула. Але найдужче його трусило від думки, що Альона, можливо, не була йому рідною онукою.

— Не вірю я тобі, Ларисо, — глухо сказав він. — Не вірю, що Альона нам чужа. Брешеш ти все.

— Можеш не вірити. А документи в мене є. Детдомівська вона. Пашка її з будинку маляти взяв. Йому діти до смерті потрібні були. Усе твердив: сім’я без дітей — не сім’я. А я завагітніти не могла. От він і запропонував узяти дитину. Альонці тоді рік усього був.

Трохим Петрович схопився за голову. Він не міг прийняти цю гірку, жахливу правду. Альонушка — не його кровинка.

«Господи, за що ж мені це?» — кричав він усередині, а вголос ледь чутно спитав:

— Чому ви стільки років мені нічого не казали?

— Так ми й Альонці не казали, — байдуже відповіла Лариса. — Документи сховали, і все. Ніби ми справжні батьки. Хоча мені та Альонка дарма не потрібна була. Добре, у Пашки тоді бізнес ішов угору, няньок найняв цілу купу. Я до цього діла не торкалася.

Вона широко позіхнула й махнула рукою.

— А взагалі, старий, набрид ти мені. Йди. Мені похмелитися треба, всередині все горить. Вали вже.

Така байдужість вразила Трохима Петровича до глибини душі. Нехай Альона й прийомна, але хіба можна так говорити про дитину? Нелюдяність. Звіряча черствість. Добре ще, що Лариса сама не народила. Їй не можна було бути матір’ю.

«Але Паша… Господи, Паша, чому ж ти на ній одружився? Невже не знайшлося поряд достойної дівчини? Тепер нема ні Паші, ні Альонушки. А ця тварюка жива».

Слова Лариси пройшлися по серцю старого розпеченим залізом.

— Але я не відступлю, — сказав він сам собі й стиснув кулаки. — Не піду, поки вона не розкаже мені всю правду до кінця.

— Ну чого став?