Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Віра сховалася за товстим стовбуром сосни, обережно визирнула. Донька звернула ліворуч, пройшла повз старі надгробки з нерозбірливими написами, повз похилені хрести, повз огорожу, в якій ріс дикий малинник.

Зупинилася біля найдальшої могили – в кутку цвинтаря, біля стіни, за якою починалося поле.

Могила була занедбана. Сірий камінь, укритий лишайником. Жодних квітів, навіть штучних. Трава довкола – по коліна, не кошена, може, роками. Табличка з іменем почорніла від часу, літери ледь розбиралися.

Поліна дістала хліб. Розім’яла в руках, розламала на шматочки. Поклала на край каменя – акуратно, рівною гіркою. Постояла хвилину мовчки, дивлячись на надгробок. Потім повернулася й пішла назад.

Віра втиснулася в стовбур, затамувала подих. Донька пройшла за три кроки, не помітила. Коли кроки стихли, Віра вийшла з-за дерева. Ноги були ватяні. Серце калатало так, що віддавало у скроні.

Вона підійшла до могили.

На камені лежав хліб – білі шматки на сірому. І старі крихти поруч, присипані землею. Отже, не вперше. Отже, давно.

Віра нахилилася, протерла табличку долонею. Літери проступили чіткіше.

«Клюєва Антоніна Іванівна. 1931–2019».

Це була не мамина могила. Чужа жінка. Незнайома. Померла сім років тому, коли Поліні не було й року.

Увечері Віра не могла всидіти на місці. Ходила по дому з кутка в куток, переставляла чашки на полиці, відчиняла й зачиняла холодильник.

Поліна гралася у себе в кімнаті – тій самій кімнаті, в якій колись жила Віра, а потім – її сестра Лєна, поки не вийшла заміж і не виїхала за кордон.

Денис подзвонив о восьмій. Голос утомлений, тлом – шум телевізора.

– Як ви там?