Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Віра стояла біля вікна, витираючи руки об рушник. Плечі самі собою піднялися – вони завжди так робили, коли вона нервувала. Чоловік це помічав, казав: розслабся, ти як пружина. Вона не вміла розслаблятися. Розучилася давно, може, ще в дитинстві.

Поліна йшла стежкою між соснами. Світло-русяве волосся, тонке, пряме, до лопаток, похитувалося в такт крокам. У кишені куртки – хліб, загорнутий у серветку.

Птахів там не водилося. Віра це точно знала. І тоді вона накинула кофту, вийшла на ґанок і пішла слідом.

Стежка була вузька, засипана торішньою хвоєю. Пахло смолою і прілим листям. Віра кралася обережно, намагаючись не хрустіти гілками під ногами.

Поліна була далеко попереду – світла пляма між темними стовбурами – і не озиралася. Рухалася впевнено, не збиваючись із дороги. Наче ходила цим шляхом сто разів. Мабуть, так і було.

Віра відчула, як холонуть пальці. Що там, у кінці стежки? Що її донька знайшла в лісі такого, про що не хоче розповідати?

Цвинтар почався раніше, ніж вона сподівалася. З-за дерев показалася стара огорожа – чавунна, місцями проіржавіла до дір. Ворота були розчинені, одна стулка висіла на єдиній завісі.

За огорожею тягнулися ряди могил: хрести, пам’ятники, оградки. Багато – зарослі травою, перекошені. Сюди давно ніхто не приходив, хіба що в поминальні дні, та й то не до всіх.

Мамина могила була в іншій частині, ближче до входу. Віра ходила туди на початку червня, щойно приїхали. Прибрала торішнє листя, повисмикувала бур’ян, посадила братки – мама їх любила.

Поліна була з нею – стояла поруч, дивилася на портрет на пам’ятнику. Нічого не казала. Потім спитала: «Бабуся нас чує?» Віра відповіла: «Думаю, так». І донька кивнула, ніби цього було досить.

Але зараз Поліна йшла не туди…