Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку
з отакенними очима.
Вона показала тремтячими руками: великими-превеликими.
— Він ніколи не плакав. Заплакав лише один раз — коли я йшла.
Вона простягнула руку, повільно, ніби уві сні, і торкнулася його обличчя. Пальці були холодні й дуже легкі. Провела по щоці, по чолу.
— Виріс. Який великий…
Данил узяв її руку обома своїми — жорсткими, вкритими мозолями й опіками від зварювання, — притис до щоки й заплющив очі. Він сидів так, зовсім не ворушачись, аж поки за стіною остаточно не замовк телевізор.
Відтоді він приїздив щосуботи. Чотириста двадцять кілометрів туди, стільки ж назад. Виїжджав о п’ятій ранку, повертався ближче до півночі. Стара машина скрипіла й погрожувала розвалитися просто на трасі, але вперто трималася. Як і він сам. Валентина Борисівна впізнавала його не завжди. У хороші дні вона раділа: «Данилко прийшов!», просила налити чаю. У погані дні — дивилася крізь нього, без кінця перебираючи свій носовичок. Але навіть у найгірші дні, коли він діставав старого зайчика й клав їй на коліна, щось у ній змінювалося. Не в очах, а в руках. Пальці знаходили знайому фактуру тканини, і напруження в тілі відразу відпускало. Вона розслаблялася, як дитина, якій повернули улюблену іграшку.
Він привозив їй домашню їжу: наваристий бульйон, котлети, свіжі яблука. Одного разу привіз вівсяне печиво, спечене за рецептом з інтернету. Вийшло криве, збоку трохи підгоріле. Вона відкусила шматочок, жувала повільно, задумливо. Потім раптом підвела очі — погляд став ясним, як у людини, що щойно виринула з-під води. «Це ж моє печиво! Звідки ти знаєш рецепт?» «Не знаю, просто знайшов в інтернеті. Воно випадково схоже?» Вона нічого не відповіла. Просто доїла і попросила ще одну штуку.
Медсестра Надя пізніше розповіла йому, що до інтернату Валентина Борисівна працювала простою нянечкою в садочку. Потім довго доглядала за сестрою, яка тяжко злягла. Коли сестра померла, Валентина Борисівна залишилася зовсім сама, без власного житла, з деменцією, що починалася. Так і опинилася тут. Одного разу Надя відкликала Данила в коридор. «Даниле, ви ж розумієте, що краще їй не стане? Деменція — це не застуда. Вона пам’ятатиме дедалі менше й одного дня може перестати впізнавати вас зовсім». «Знаю», — відповів він. «І все одно будете їздити по вісімсот кілометрів щовихідних?» «Вона приходила до мене щоночі. Чотири роки поспіль. У той час, коли до мене більше ніхто не приходив. Мені абсолютно байдуже, пам’ятає вона це чи ні. Головне, що я пам’ятаю». Надя відвернулася і швидко пішла лікарняним коридором. У неї сильно защипало очі.
За три місяці регулярних візитів Данил зрозумів одну страшну річ: так далі тривати не може. Валентина Борисівна стрімко худла. Лікарняний обід часто залишався неторканим — вона просто забувала поїсти. На руці з’явився синець — упала, а старі тут падають часто. Одяг застебнутий не на ті ґудзики, волосся розчесане абияк. На вісімдесят шість мешканців припадало лише дванадцять працівників. А вночі — й узагалі двоє. Двоє людей на вісімдесят шість немічних старих, половина з яких не могла самостійно дійти до туалету. Арифметика була простою й безжальною.
У грудні Данил прийшов до кабінету завідувачки, Інни Володимирівни. «Я хочу забрати Валентину Борисівну. Додому, до себе». Завідувачка — втомлена жінка років п’ятдесяти, з сивим чубчиком і очима, які бачили в цьому житті надто багато горя, — подивилася на нього й тяжко зітхнула.
— Ви їй хто?
