Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

— Через те, що шестирічну дівчинку поставили навколішки в холодному кутку, поки твої шибайголови на дивані втикали в планшети й жували печиво, — відповів Руслан, зберігаючи лячний спокій. — У тебе взагалі картинка в голові сходиться? Ти справді різниці не відчуваєш?

— Слухай, вона розбила річ і зухвало відповіла бабусі. Мати вирішила, що час привчати до праці. Звичайний виховний момент, Руслане. Не роби з цього трагедії.

— Виховний момент — це коли ти даєш дитині серветку й разом із нею витираєш калюжу. А не коли видаєш відро крижаної води й ідеш пити чай, поки вона там на самоті розмазує бруд. Це не виховання, Жанно. Це жорстокість.

Жанна скривилася й роздратовано відмахнулася.

— Ой, почалося. Ти просто досі тягнеш свої дитячі образи, як стару валізу без ручки. Ніяк не можеш розслабитися й забути, що тебе в дитинстві недохвалили.

— Я не ображений, Жанно, — Руслан трохи відкинувся на спинку стільця. — У мене просто очі розплющилися. Я більше не збираюся бути зручним і дозволяти вам тренуватися на моїй доньці. Відчуваєш різницю?

— Ти завжди любив усе драматизувати. Як театрал-недоучка. Подивися на моїх дітей, вони знають, що таке дисципліна. А твоя…

— Моїй шість років, — жорстко перебив він. — І ви її не дисципліни вчили. Ви її ставили на місце. Точно так само, як мене колись. І ти це чудово розумієш.

Жанна замовкла. Її обличчям майнуло щось — не каяття, ні. Радше досада, що розмова пішла не за її сценарієм. Потім вона випросталася в його кріслі й промовила тим тоном, яким пояснюють очевидне:

— Хтось у родині має знати своє місце, Руслане. Так улаштовано.

— Ну от, нарешті ми докопалися до правди, — відповів він неголосно, нахилившись уперед. — Я свої шрами вже заробив, переживу. Але на мою доньку ви так дивитися не будете. Ні ти, ні батьки. Спробуєте ще раз — і можете вважати, що сина й брата у вас більше немає. Будете вибудовувати ієрархію одне з одним.

Жанна схопилася, вхопила сумку й вийшла, грюкнувши дверима. Крісло лишилося розвернутим до стіни. Вона так і не поступилася ним. Руслан відзначив і це теж.

За тиждень зателефонувала Зінаїда Федорівна голосом, якого він раніше від неї не чув.

У Геннадія Павловича стався мікроінсульт просто в автосервісі. Часткова втрата рухливості правого боку, залежність від допомоги, повільне відновлення. Для людини, звиклої займати весь простір довкола себе, це виявилося страшнішим за будь-який діагноз…