Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

Руслан їздив до батьків щодня. Ліки, розклад, реабілітація, рахунки, документи автосервісу — все лягло на нього, бо Зінаїда Федорівна сама не давала ради, а Жанна з’являлася на двадцять хвилин, цілувала батька в лоб, обіцяла заїхати завтра й зникала на чотири дні.

Руслан мало говорив і спостерігав.

Одного вечора, розставляючи бульбашки на тумбочці біля батькового крісла, він вислухав докладну інструкцію про те, що таблетниця лежить не тим боком, краплі стоять надто близько до краю, а порошок треба прибрати лівіше.

— Перестав нормально! — наказав Геннадій Павлович. — Знову все криво, очі ріже.

Руслан мовчки пересунув флакони. Батько знову невдоволено скривився.

— Ну от знов! Ти взагалі здатен хоч щось із першого разу зробити так, щоб не переробляти? Руки ніби не з того місця!

— Ні! — відповів Руслан, не обертаючись. — Зате здатен приходити щодня.

Геннадій Павлович замовк. І це мовчання сказало більше, ніж усі його слова за останні роки.

Тим часом Руслан узяв на себе тимчасове управління автосервісом і вперше отримав доступ до бухгалтерії. Як логіст, звиклий відстежувати розбіжності в документах і вибудовувати ланцюжки витрат, він розібрав усе за кілька днів.

Банківські виписки, перекази, платежі постачальникам і окремою категорією, акуратно вплетеною в господарські витрати, — особисті витрати Жанни. Одяг, пальне для машини Олега Сичова, оплата школи Артема й Кирила, покупки в магазинах. Усе це роками проходило через рахунки автосервісу так невимушено, що бізнес виглядав чимось на кшталт сімейного гаманця з однією господинею.

Одного вечора Зінаїда Федорівна сиділа за кухонним столом, підперши щоку долонею, і раптом промовила:

— Я от усе думаю, Руслане, і ніяк не збагну, чому Жанна так до нас ставиться. Ми ж їй усе на блюдечку, все життя для неї старалися, а вона ніби й не помічає.

— Саме тому, — відповів він, не підводячи очей від виписки…