Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

— Не про хвилину кажу, — м’яко промовила та. — Про те, що попереду.

Ірина стиснула губи. Їй хотілося тиші, гарячого чаю в матері й слів Лідії Семенівни: «Іро, ти знову себе довела». Хотілося доїхати, а не слухати чужі пророцтва.

— Мені справді не до бесід, — сказала вона, намагаючись не зірватися.

— Бачу, — відгукнулася незнайомка. — Ти давно не спала. І надто давно все тягнеш сама.

Ці слова вдарили точніше, ніж мали б. Ірина різко підвелася, ніби їй терміново знадобилося поправити сумку — аби тільки розірвати цей дивний контакт. Серце боляче гупнуло.

— Послухайте, — вимовила вона вже жорсткіше. — Я вас не чіпаю. І ви мене не чіпайте.

— Я не чіпаю, — відповіла жінка. — Я попереджаю.

— Про що? — не витримала Ірина.

Незнайомка трохи повернула голову, ніби прислухалася до ходу потяга, до його залізного дихання.

— Ти їдеш не туди, куди маєш, — сказала вона майже пошепки. — На наступній зупинці краще зійти. Потім часу вже не лишиться…