Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

До переведення Марини лишалося менш як чотири години. А єдина людина, яка тримала ключ від схованки, зникла. До старого саду Олена доїхала за сорок хвилин.

Місто лишилося позаду. Дорога звузилася, ліхтарі скінчилися. Сніг лягав на лобове скло мокрими пластівцями й одразу розповзався під двірниками.

Колись тут тяглися доглянуті яблуневі ряди. Тепер частину землі віддали під склади, частина заросла, а дальня ділянка біля річки стояла занедбана після смерті старого Коваля. Оля чекала біля похилих воріт.

На ній поверх форми була чоловіча куртка, знайдена в машині. У руці тремтів ліхтар.

— Там! — сказала вона.

Будиночок виявився низькою сторожкою з проваленою верандою. У підлозі й справді зяяла квадратна діра. Дошки виламали недавно, стружка ще пахла свіжою сосною.

Під підлогою лишилося порожнє місце, де стояла залізна коробка.

— Ключ був у Людмили Іванівни, — сказала Оля. — Вона відкрила коробку ключем, не зламуючи замка, дістала її зі схованки й покликала мене. Потім ми почули машину біля воріт. Вона веліла мені сховатися, а сама вийшла зі сторожки з коробкою. Я думала, це ви приїхали, але не бачила, куди вона пішла далі.

На снігу відбилися широкі сліди чоловічих черевиків і вузькі сліди Людмили. Вони тяглися до дороги.

Біля кущів валялася її в’язана рукавичка. Олена підняла її.

Усередині сторожки стояв старий радіоприймач.

Великий, ламповий, з круглою шкалою міст. Олена провела долонею по запиленій кришці. Там, де дід учив не боятися грози.

Під час грози він вмикав радіо. Отже, схованка могла бути не лише під підлогою. Вона повернула приймач.

Задня стінка трималася на двох гвинтах. Один був закручений, другого бракувало. Усередині серед ламп лежав маленький дитячий диктофон у рожевому корпусі.

Оля ахнула. На диктофоні збереглися чотири файли. Перші три були дитячими піснями.

У четвертому звучав жіночий голос. «Мамо, якщо ти це чуєш, значить, лист дійшов. Віктор підмішує Марині ліки, після яких вона нічого не пам’ятає.

Він каже, що лікує її тривогу, але призначення немає. Я знайшла ампули в кабінеті фонду. На коробці назва препарату, що знижує цукор.

Коли я зажадала пояснень, він сказав, що зробить із мене божевільну й забере Марину. У нього вже є висновок приватного лікаря».

Оксана говорила швидко, зриваючись на шепіт.

На задньому плані гуркотів дощ і працювало радіо.

«Срібний дзвін він використовує як гру. Дзвенить браслетом, потім дає їй солодку воду.

Марина думає, що після дзвону їй стане краще, і сама просить пити. Але спершу зле їй робить він. Я хочу поїхати до тебе завтра.

Документи про завод сховані в коробці під підлогою. Якщо Віктор знайде їх раніше, шукай копії у Степана Васильовича. Він усе підписував».

Запис обірвався.

— Хто такий Степан Васильович? — спитала Оля.

Олена не знала.

Але на стіні висіла вицвіла фотографія працівників саду. Під нею чорнилом були підписані прізвища. У першому ряду сидів старий із баяном.

«Степан Васильович Левченко, бригадир». Оля знайшла прізвище в телефоні. У районі лишався один Степан Левченко, вісімдесят два роки.

Адреса — в одному із селищ.

— До нього пів години, — сказала вона.

— Ти їдь, зроби копію запису й надішли відразу кільком людям.

— А ви?

Олена знову подивилася на рукавичку. У місті була адреса, пов’язана з фондом Віктора.

Новий готельний корпус фонду, біля аеропорту. Номери там починалися з четвірки. Вона зателефонувала Дорошенкові.

— Хто супроводжує санітарний борт?

— Не знаю.

— Романе Михайловичу, не брешіть зараз.

Після паузи він назвав прізвище лікаря приватної клініки й готель, де зупинилася бригада.

Номер лікаря був чотириста сімнадцять.

— Вони мали виїхати до лікарні о сьомій, — додав він. — Але водій щойно повідомив, що один зі співробітників фонду привіз до них літню жінку, нібито родичку пацієнта.

— Чому ви мені допомагаєте?

— Бо я обрав, — відповів Дорошенко й відключився.

Готель стояв на пустирі за кільцевою дорогою. Скляний фасад відбивав сірий ранок…