Звичайна прогулянка лісом обернулася тривожною історією після несподіваної знахідки

Село стояло майже впритул до лісу. З одного боку до нього підступали темні дерева — старі, густі, ніби вони давним-давно вирішили стерегти людські двори. З іншого боку шуміла швидка річка: навесні вона ставала сердитою й каламутною, влітку яснішала, а надвечір тихо несла в собі відбиття поодиноких вогнів. Місце здавалося красивим і спокійним. Люди тут здебільшого були незлобиві, звиклі допомагати одне одному то відром води, то словом. Та навіть у мирному місці знайдеться двір, повз який сусіди проходять швидше, ніж зазвичай.

Ранок у селі починався однаково. Спершу ляскали хвіртки, потім у дворах дзенькали відра, перемовлялися сонні жінки, мукала худоба, рипіли двері хлівів. Хтось ішов на город, хтось збирався на роботу, хтось лаявся з півнями, ніби ті могли зрозуміти людське невдоволення. Увечері над дахами піднімалися димки, у вікнах загорялися теплі квадрати світла, родини сідали за столи — і життя ніби замика́лося у звичне, надійне коло.

Тільки в Мар’яни це коло давно скидалося не на життя, а на безкінечний скандал.

Висока, суха, з гострим обличчям і вічно стиснутими губами, вона знову стояла посеред двору й зривала голос на хлопчиськові, який опинився в її домі не з власної волі. Кричати Мар’яна вміла так, що її тонкий голос пролітав через паркани, чіплявся за дахи й, здавалося, долітав аж до самого лісу.

— Я тобі що сказала? Курник вичистити! Не підмести віничком, не пройтися для годиться, а вичистити! — верещала вона, роздуваючи ніздрі.

Назар стояв перед нею, опустивши плечі. Йому давно хотілося навчитися не здригатися від її крику, та тіло все одно зрадницьки напружувалося щоразу, коли тітка підвищувала голос.

— Я там усе прибрав, — тихо заперечив він. — Справді прибрав.

Він уже знав, що ці слова нічого не змінять. Якщо Мар’яна заводилася, сперечатися з нею було все одно що долонею зупиняти тріску, яка летить. Вона не чула ні пояснень, ні прохань, ні правди. Їй потрібен був привід — і вона завжди його знаходила.

Сусіди, звісно, чули. Усі розуміли, що хлопцеві знову дісталося не за курник і не за якусь провину, а просто тому, що Мар’яна не вміла жити спокійно. З нею вже пересварилася половина села, а друга половина воліла зайвий раз не потрапляти їй на очі.

Назар інколи думав, що пішов би від неї куди завгодно. У місто, в притулок, у той самий дитячий будинок, де йому колись було страшно, але все ж краще, ніж тут. Тільки піти він не міг. Батьки зникли з його життя так раптово, що він і досі не вірив у це до кінця. Потім були чужі дорослі, папери, розмови пошепки — і одного дня його привезли до Мар’яни. Він пам’ятав, як вона плакала перед людьми із соціальної служби, просила не залишати хлопця в неї, запевняла, що не впорається. А потім, коли зрозуміла, що за нього платитимуть допомогу, ридати перестала — зате частіше й голосніше заговорила про обов’язок.

Із міського хлопчика, який ходив до школи, сміявся, мріяв і чекав канікул, Назар перетворився на безплатні руки при господарстві. Мар’яна школу ненавиділа наперед. Там, за її словами, з хлопця не буде жодного пуття: він заведе друзів, звикне до вільного життя, а вдома тим часом хто носитиме воду, чиститиме хліви, годуватиме птицю й доглядатиме корів? Вона говорила так, ніби освіта була небезпечною хворобою.

Тепер вона стояла перед ним із багряними плямами на щоках. Очі налилися злістю, а пальці нервово хапали повітря.

— Невдячний! — викрикнула вона, ступивши ближче. — Я тебе під дах пустила, годую, терплю після твоєї нікчемної матері, а ти навіть курник нормально вичистити не можеш! Увесь у батька пішов, такий самий ледачий і безтолковий!

Вона схопила Назара за комір сорочки так різко, що тканина боляче врізалася в шию, і потягла до хвіртки. Він не пручався: опір тільки розпалював її. За кілька секунд він уже опинився за парканом. Хвіртка грюкнула просто перед обличчям.

— І щоб до ранку я тебе не бачила! — долинуло з двору.

Назар постояв трохи на дорозі. Вітер залазив під тонкий одяг, і холод одразу став відчутним — липким, неприємним. Куртка лишилася в хаті, светр теж. На ногах було просте взуття, в якому ще можна було бігати по двору вдень, але не можна було довго стояти ввечері на сирій землі. Він не заплакав. Плакати при Мар’яні він давно розучився. Просто засунув руки під пахви, втягнув голову в плечі й повільно пішов вулицею, розуміючи, що сьогодні знову доведеться проситися до баби Ганни…