Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

— В яблуневому саду є будиночок. Дідусь там вмикав голосно радіо, щоб мама не боялася. Під підлогою залізна коробка. Мама сказала, якщо прийде ніч, лялька покаже дорогу.

Віктор перестав усміхатися. Поліцейські піднялися на майданчик.

Їх було двоє, обидва молоді, розгублені від кількості людей і камер. Дорошенко з’явився слідом і відразу заговорив із ними впівголоса. Олена почула слова «конфлікт опікуна з лікарем», «самовільне втручання», «психічно нестабільна бабуся».

— У нас є свідок і відеозапис спроби вивезти дитину, — сказала Олена.

— Розберемося, — відповів старший поліцейський. — Зараз усі пройдуть у відділення.

— Марина не може нікуди їхати.

— Дитина лишається в палаті під охороною. Решта дають пояснення.

Віктор показав посвідчення опікуна й зажадав їхати разом із дівчинкою в разі будь-якого переміщення. Поліцейський кивнув. Усе відбувалося правильно, за формою, і від цього Олені стало ще тривожніше.

Вона знала, як легко небезпека ховається всередині правильних слів. «Законний представник», «узгоджене перевезення», «благодійна допомога», «рідкісний діагноз». Кожен вислів окремо звучав розумно.

Разом вони будували клітку, з якої дитина не могла вийти, бо дорослі бачили підписи й переставали дивитися їй в обличчя. Марину повернули до палати. Біля дверей поставили охоронця.

Білий прилад знайшли в багажнику Вікторової машини за пів години, але прозорої капсули всередині не було. Віктор заявив, що пристрій належить фонду й використовувався для ароматизації приміщень. У багажнику лежала коробка таких самих запечатаних капсул. Їхній вміст виявився нешкідливим; це були не ті капсули, після яких у Марини починалися напади.

Пробірка, залишена в лікарняній лабораторії, зникла. Друга була в Людмили Іванівни. Санітарка не встигла дійти до незалежної лабораторії.

Біля входу її затримала охорона, нібито для розмови. Вона сховала пробірку в кишеню халата, а потім, коли почалася темрява, повернулася на поверх.

— Вони мене обшукають, — прошепотіла вона Олені. — Візьміть.

Олена сховала пробірку всередину ляльки й зашила розріз тими самими стібками. Латунний ключ лишився в Людмили.

— Їдьте в яблуневий сад, — сказала Олена. — Знайдіть залізну коробку.

— Сама не поїду, там сніг і ніч.

— Візьміть Олю.

— А ви?

— Залишуся з Мариною.

Людмила подивилася на неї поверх окулярів.

— Ви тепер тут ніхто, вас звільнили.

— Тому від мене й не чекають, що я залишуся.

До ранку поліцейські опитали всіх. Наталія спершу повторила сказане на сходах, але після короткої розмови з адвокатом фонду відмовилася від свідчень.

Вона заявила, що перебувала в стані паніки й неправильно зрозуміла дії Віктора. Запис із телефона Людмили лишився, однак на ньому не було видно, хто вимкнув світло і навіщо Марину везли сходами. Олену відпустили під ранок.

Їй заборонили наближатися до палати до завершення перевірки. Біля дверей лікарні стояв Роман Михайлович.

— Навіщо ви це робите? — спитала вона.

Він виглядав старшим, ніж увечері. Під очима залягли сірі тіні.

— Що саме?

— Ви знали про записку. Ви допомогли вимкнути резерв.

— Не вимовляйте того, чого не можете довести.

— Скільки він вам платить?

Дорошенко здригнувся, ніби вона його вдарила.

— Не все вимірюється грошима.

— Тоді чим?

Він довго дивився на мокрий сніг під ногами.

— Моєму синові тридцять чотири. Сім років тому він збив жінку. Був п’яний. Вона вижила, але лишилася інвалідкою. Віктор прибрав камери, знайшов свідка, оплатив лікування. Відтоді мій син працює, ростить дітей, а я іноді підписую те, що мені приносять.

— І заради дорослого сина ви віддаєте йому чужу дитину?

— Я не знав, що він її труїть.

— Тепер знаєте.

— Тепер пізно.

— Поки Марина жива, не пізно.

Роман Михайлович підвів очі. У них було стільки страху, що Олена на мить побачила не головного лікаря, а батька, який сім років щодня чекає дзвінка у двері.

— У Віктора є люди в поліції, в опіці, в адміністрації, — сказав він. — До дев’ятої ранку буде рішення про переведення. До полудня — літак. У столичній клініці його фонд оплачує ціле відділення. Там ви її більше не знайдете.

— Допоможіть зупинити перевезення.

— Я не можу.

— Можете. Ви просто ще обираєте, кого рятувати: сина від старого злочину чи дівчинку від нового.

Дорошенко нічого не відповів.

Олена пішла до своєї машини. На сидінні лежала стара лялька. У світлі ліхтаря її вишиті очі здавалися живими.

Телефон задзвонив, коли Олена завела двигун.

— Ми знайшли будиночок, — задихаючись, сказала Оля. — Підлогу розкрито, але коробки тут уже немає. І Людмила Іванівна зникла.

— Як зникла?

— Вийшла зі сторожки до машини й не повернулася. На снігу сліди. Її хтось забрав.

Олена подивилася на годинник…