Фатальна помилка альфонса, який не дочитав до кінця договір купівлі-продажу

Тепер він говорив про себе із задоволенням. За вечерею міг довго розповідати про новий кабінет, особисту помічницю, службові переговори й людей, які тепер були змушені зважати на його думку.

— У мене тепер окремий великий кабінет, уявляєш? — вихвалявся він, не помічаючи, який утомлений вигляд має дружина. — І помічниця, яка приносить каву. Більше ніяких нічних засиджувань над чужими звітами, ніяких принизливих прохань до начальства. Тепер усе інакше.

Фінансова впевненість швидко пробудила в ньому давню мрію. Аліна чула про неї й раніше, але тоді це звучало як швидкоплинна фантазія. Тепер же розмови про будинок біля моря стали головною темою майже кожного вечора.

— Я хочу великий будинок просто біля води, — казав Вадим, прикриваючи очі. — Щоб на широкій дерев’яній терасі стояв м’який шезлонг. Уяви: я лежу, п’ю холодний фруктовий чай із льодом, вітер із моря торкається обличчя, а десь поруч шумить прибій. Оце життя.

Аліна виросла серед багатоповерхівок, сірих дворів і кам’яних вулиць. На справжньому морі вона жодного разу не була й спершу насилу уявляла собі цю картину. Але Вадим розповідав про неї так часто, так яскраво, що поступово його мрія почала проникати й у її думки.

Спочатку вона просто слухала. Потім почала ловити себе на тому, що сама уявляє світлий будинок, солоне повітря, простору терасу, тишу й безкраю воду за вікнами.

Через деякий час вони продали старе житло й переїхали до нової просторої квартири. Саме тоді Вадим почав дедалі частіше тяжко зітхати, дивлячись на сірий міський краєвид за вікном.

— Не бачити нам моря, Аліно, — казав він із театральною тугою. — Ще п’ять років іпотеку виплачувати. А потім, поки накопичимо на будинок, уже й старість підкрадеться. От якби виграти в лотерею. Я б того ж дня купив будинок біля моря, навіть не думав би.

Аліна слухала його скарги, кивала, але дедалі частіше поринала у власні думки…