Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

– спитала я.

Мама не замислювалася.

– Так, – сказала вона просто.

Я встала, зайшла їй за спину й обійняла її ззаду — так, як вона обіймала мене в дитинстві, коли мені було зле. Вона не заплакала. Я теж ні.

Просто сиділи так трохи. Чайник зовсім охолов.

Я їхала до Павла через тиждень після розмови з мамою. У суботу, зранку.

Мама пропонувала поїхати разом. Я сказала: ні, спершу сама. Мені треба було спершу самій — без посередників, без буфера. Побачити його на власні очі й зрозуміти, що я відчуваю.

Річкова вулиця, будинок двадцять три, третій під’їзд. Я натиснула кнопку домофона, назвала себе. Він відповів за секунду: «Піднімайтеся».

Третій поверх. Двері були вже відчинені, коли я вийшла з ліфта.

Він стояв у дверях — той самий чоловік, якого я бачила тиждень тому з іншого тротуару. Темно-синьої куртки тепер не було, просто сірий светр. Широкі долоні, під нігтями в’їдений білий пил — від шліфування, не відмивається. Ніс трохи зсунений ліворуч. І той самий уважний погляд.

– Ніна? – спитав він.

– Так.

– Заходьте.

Квартира була невелика, чиста. У передпокої пахло деревом і чимось схожим на лак — не різко, просто тлом. Він провів мене на кухню, поставив чайник, запропонував чаю. Я погодилася.

Ми сиділи й мовчали перші кілька хвилин. Він не метушився, не намагався заповнити паузу. Просто сидів і чекав.

Це було ніяково і водночас — не так нестерпно, як я очікувала.

– Ви працюєте з деревом?