Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

– спитала я нарешті.

– Реставрація меблів, – сказав він. – Приводжу до ладу старі речі.

– Давно?

– Років двадцять п’ять.

– І подобається?

Він ледь усміхнувся — уперше відтоді, як я прийшла.

– Подобається, – сказав він. – Стара річ завжди краща за нову. У ній є історія.

Я не знала, що відповісти. Просто кивнула.

– Якщо хочете, можу показати майстерню, – сказав він. – Вона внизу.

– Хочу.

Майстерня була в підвалі його будинку. Велике світле приміщення, попри те що підвал, — він прорізав вікна під самою стелею, і крізь них ішло бокове квітневе світло. Верстак біля стіни, інструменти на гачках — в акуратному порядку, кожен на своєму місці. На підлозі стружка, тонкий шар, як сніг. Запах дерева тут був сильніший і кращий, ніж у квартирі.

У кутку стояло крісло, яке він зараз реставрував, — напіврозібране, без однієї ніжки, боком. Поруч — шматки старої оббивки.

А біля стіни, коло верстака, був стілець.

Темний, із прямою спинкою й різьбленими підлокітниками.

Я зупинилася.

– Що? – спитав він.

– Цей стілець, – сказала я. – Я його знаю.

Павло подивився туди.

– Я зробив два, – сказав він. – Три роки тому. Один — мамі. Другий залишив собі. Але вона боялася нести його додому одразу. Сказала, тримала його в якоїсь подруги майже півтора року, все набиралася сміливості.

«Мамі». Він сказав це просто, без паузи, без пояснень. Ніби це давно було звичним словом.

Я згадала, як мама сказала тоді: «На ринку купила». Як я взялася за спинку й подумала: гарна робота, руки. Це були його руки. Його пил під нігтями. Його терпіння.

– Вона поставила його в кутку зали, – сказала я…