Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Ми сховалися в старій лазні, де не протікав дах. Я розмочив у теплій воді трохи хліба й дав Богданові кілька шматочків картоплі, не дозволяючи квапитися. Він жував повільно, ніби боявся, що їжу відберуть. Уночі заснув на сухій соломі, згорнувшись клубком, але уві сні здригався й кликав Роя. Я сидів біля вікна з уламком вил. Двостволка лишилася в Тараса в печері. Сам не спав.

Кожен шерех за стіною змушував мене піднімати саморобний спис. Вітер розгойдував прогнилі двері, по даху шкребла гілка, десь у порожній хаті падала дошка. Я не знав, чи встигла Марина записати орієнтири й додзвонитися людині, якій довіряла. Телефон уже не вмикався, піти далі Богдан не міг. Лишалося чекати.

На світанку втома стала такою, що стіни попливли перед очима. Тоді з боку старої дороги долинув шум кількох моторів. Я розбудив Богдана й відвів його за піч.

Першим із туману показався темний позашляховик без розпізнавальних знаків, слідом — машина Росгвардії й легковик із табличкою крайової газети під склом. Із позашляховика вийшов високий чоловік у простій куртці, показав посвідчення крізь відчинене вікно й назвав пароль, який Марина встигла вигадати під час дзвінка: «Кедрова улоговина».

— Андрій Савчук, слідче управління СК Росії по Приморському краю. Зі мною двоє співробітників Росгвардії та фельдшер. Степане Андрійовичу, можна зайти?

Лише після цього я відчинив двері. Марина першою побачила Богдана й зупинилася. Камера повисла на ремені; знімати вона не стала. Фельдшер присів навпочіпки за кілька кроків від підлітка, пояснив кожен рух і лише тоді виміряв пульс. Савчук теж не наближався.

— Я поставлю одне запитання, — сказав він. — Як тебе звати?

Богдан насторожено подивився на мене. — Богдан Сергійович Кравченко.

Савчук коротко кивнув, відійшов до машини й зв’язався з оперативним штабом. Він передав координати печери, попередив про озброєних людей і зажадав відсторонити районний відділок від операції до перевірки Ткаченка. Група, що висунулася з крайового центру, вже підходила до розпадка з іншого боку.

Фельдшер укрив Богдана термоковдрою й дав кілька ковтків теплого розчину. Марина зняла з себе куртку й поклала поруч, не торкаючись підлітка без дозволу. Той стежив за дорослими, але вже не ховав обличчя.

— Твою маму знайшли, — сказав Савчук. — Вона живе в іншому місті й уже їде до крайової лікарні. Ми відвеземо тебе туди під охороною.

На слові «мама» губи Богдана здригнулися. Це ще не була усмішка, лише її несмілива тінь. Нас розсадили по машинах. Богдан відмовився їхати без мене, тож ми сіли в позашляховик Савчука; попереду влаштувалися слідчий і один росгвардієць. Решта машин рушили слідом. До лікарні лишалося понад сто кілометрів, і спершу треба було вибратися з району, яким багато років розпоряджалися люди Ткаченка…