Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Слово «марним» подіяло. Богдан підвівся, витер обличчя рукавом і пішов за мною. Я вів його зворотним боком хребта, звіряючись із картою Бондаренка, що лежала в моєму рюкзаку. Додому повертатися було не можна: там напевно вже чекали люди Яременка. Ми попрямували до старої лісової дороги й покинутого селища, позначеного на карті за кілька кілометрів на південь. Карта була стара, ще з часів лісовпорядкування, але Семенович олівцем позначив на ній сухі гриви, зимники й два зруйновані мости. Я вибрав шлях довший, зате він оминав базу Яременка й виводив до селища з боку кам’янистого русла. Помилка в одному повороті могла повернути нас до охорони або завести в заболочену низину.

Спускалися там, де чагарник був густіший, а каміння ховало сліди. Я постійно озирався: кожен хрускіт за спиною здавався кроком переслідувача. Богдан майже не розмовляв. За сім років його світ звузився до кам’яної камери, і тепер навіть відкрите небо лякало. Він мружився від світла, здригався від пташиних криків і тримався за мій рукав, щоб не загубити єдину знайому людину.

За годину підліток почав спотикатися. Його тіло, роками живлене мізерними консервами, працювало на останньому запасі сил. Я підхопив його під лікоть і відчув під кількома светрами самі кістки й сухі м’язи.

— Дядьку Степане, — тихо покликав він. — Мама справді мене шукала?

— Справді. Вона не погоджувалася, що ти загинув. Ми знайдемо її, — сказав я. Де вона і що зробили з нею роки горя, я не знав, тому більшого не обіцяв.

— Я майже забув її обличчя, — зізнався Богдан. — Пам’ятаю запах парфумів і пирогів. А обличчя розпливається, як відбиток у воді.

У мене стиснуло горло. Я міцніше взяв його за руку, і ми рушили далі.

Над деревами виник тонкий механічний гул. Із-за хребта піднявся невеликий безпілотник і почав повільно обходити схил, повертаючи камеру. Я завів Богдана під кам’яний навіс, де зверху лежав товстий шар землі й коріння. Ми втиснулися в холодну стіну й не ворушилися, доки дзижчання не пішло за сопку.

— Поблизу є струмок? — спитав я. — Руслом трохи пройдемо, щоб собаки втратили слід.

Богдан прислухався. — За гребенем шумить вода. Дядько Олег носив звідти каністри. Уночі я чув струмок крізь щілину.

За звуком ми знайшли кам’янисте русло. Хвилин із п’ятнадцять ішли по мілкій крижаній воді, вибираючи ділянки без мулу, потім вибралися на сухі валуни. Довше лишатися в струмку було небезпечно: Богдан тремтів, губи посиніли. Я викрутив йому шкарпетки, розтер ступні й накинув поверх светрів запасну куртку з рюкзака. Після короткого перепочинку ми рушили вздовж берега, не лишаючи помітних слідів на м’якій землі.

Надвечір показалося покинуте селище. Від нього лишилося кілька перекошених хат, зарослий колодязь і лазня з іще цілим дахом. Головне виявилося біля старого паркану: на екрані мого кнопкового телефона з’явилася одна слабка поділка зв’язку. Вона то зникала, то поверталася. Батарея блимала червоним, лишаючи нам, можливо, один дзвінок.

Районному відділку поліції я не довіряв. Якщо Юрій Ткаченко сім років прикривав Яременка й зумів організувати погоню, звернення до його підлеглих означало б видати Богдана. Тоді я згадав Марину Черненко, журналістку крайової газети. Торік вона приїздила писати про порожні лісові селища й залишила номер на випадок важливої історії.

Важливішого за цей дзвінок у мене нічого не було. Я набрав номер. Перший гудок видався безкінечним, за другим пішов третій. Нарешті пролунав сонний жіночий голос.

— Слухаю.

— Марино, це Левченко. Із Кедрової улоговини. Ви мене пам’ятаєте?

Вона відразу насторожилася. — Степане Андрійовичу? Що сталося?

— Записуйте. Я знайшов Богдана Кравченка, хлопчика, який зник сім років тому. Він живий. Ми в покинутому селищі біля старої лісової дороги. Нас переслідують озброєні люди Олега Яременка. У район не дзвоніть. Потрібні співробітники крайового управління Слідчого комітету й озброєна охорона.

У слухавці стало тихо. Я чув шарудіння, ніби Марина сіла й увімкнула запис.

— Ви певні, що це Богдан?

— Він поруч. Якщо мережа витримає, надішлю фотографію. Але спершу запишіть орієнтири.

— Кажіть. Я зв’яжуся з Андрієм Савчуком із слідчого управління. Він вів справу про незаконні рубки Яременка і не пов’язаний із районним відділком. Сама теж виїжджаю. Не виходьте на відкриту дорогу.

Я встиг назвати зруйновану водонапірну вежу й поворот біля старого мосту, коли зв’язок урвався. Екран згас…