Вона віддала житло доньці, а турботу про себе вирішила перекласти на сина й невістку

— Жити я буду у вашій спальні, — оголосила Оксана Миронівна, навіть не переступивши поріг до кінця. — А ви з Назаром якось на дивані влаштуєтеся. Молоді ще, кістки гнучкі, не переламаєтеся.

Сказано це було так, ніби йшлося не про чужу квартиру, а про її особисту резиденцію. Оксана Миронівна не ввійшла — вкотився разом із величезною клейончастою сумкою на коліщатках. Та рипіла, розпирана светрами, пакетами, старими альбомами й запиленим мотлохом, який називають пам’яттю.

Слідом за нею протяглися дві валізи з надірваними ручками. Вони гупали по підлозі так важко, наче всередині лежала цегла. Рожевий берет сидів на голові Оксани Миронівни войовничо, майже як знак влади, а стиснуті губи обіцяли нові вказівки, докори й непрохану життєву мудрість.

Олеся завмерла в передпокої з надкушеним яблуком. М’який домашній костюм, теплі шкарпетки, вечірня тиша квартири — усе це раптом здалося безглуздим тлом для такого вторгнення. У повітрі відразу змішалися запахи старих лікарських крапель, нафталіну й чужої впевненості, що не знає слова «не можна».

— Оксано Миронівно? — промовила Олеся й не відступила ні на крок.

Вона стояла посеред передпокою, заступаючи прохід до світлого ламінату. Ця квартира була не просто житлом. Олеся роками пекла торти на замовлення, вставала затемна, збирала на перший внесок, сперечалася з майстрами через плитку й сама добирала ручки для шаф. Кожна дрібниця тут була частиною її втомленої перемоги.

І тепер у цю перемогу намагалися в’їхати валізами…

— Що відбувається? — спитала Олеся вже тихіше. — Чому ви ввечері стоїте в мене на порозі з багажем?

— Не починай, люба, — відмахнулася свекруха й носком туфлі штовхнула найближчу валізу. Та рипнула дном і поповзла просто до Олесиної ноги. — Я до сина приїхала. Остаточно. Тож приймай матір чоловіка як належить. Спальню звільниш сьогодні. Мені на вашому матраці спати треба, суглоби в мене не казенні. А ви в вітальні переб’єтеся.

Олеся повільно відкусила яблуко. Хрускіт пролунав несподівано голосно. Вона дивилася на літню жінку просто, не кліпаючи, і відчувала, як усередині піднімається холодне роздратування: не буря, а сталева пластина під ребрами.

Свекруха й раніше виголошувала нісенітниці з виглядом людини, яка відкрила закон всесвіту. Але сьогодні вона перевершила саму себе так упевнено, що Олеся на мить навіть перестала злитися. Захотілося уточнити, чи не жарт це. Потім стало ясно: ні, не жарт.

— Остаточно? — перепитала вона. — А ваша трикімнатна квартира з видом на парк куди поділася? Розчинилася? Разом із балконом і кухонним гарнітуром?

Оксана Миронівна розправила плечі. Її руки широким жестом розійшлися в боки й ледь не збили з гачка Олесину куртку.

— Немає більше моєї квартири, — урочисто повідомила вона. — Я її сьогодні Маринці відписала. Повністю. Щоб потім ніяких розбірок через спадщину. Дівчинка в мене тонка, вразлива, їй опора потрібна. Її блог поки великих грошей не приносить, а жити красиво хочеться. Я мати, я зобов’язана допомогти доньці. А Назар і так прилаштований. У тебе квартира простора, світла. От я речі зібрала й до вас. Свій обов’язок я виконала, тепер ваша черга забезпечити мені спокійну старість…