Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…
Довелося майже силоміць розвертати Грома. Він озирався, гарчав на темні дерева, кілька разів намагався викрутитися з нашийника. На зворотному шляху кожен кущ здавався схованкою, будь-який хрускіт — кроком за спиною. Я йшов швидко, наскільки дозволяли старі ноги, спотикався об коріння, задихався й лаяв багаторічну звичку курити.
Додому дісталися пішки. На подвір’ї я відразу замкнув хвіртку, засунув штори, спустився в льох і сховав рюкзак під мішками з картоплею. Потім сів за кухонний стіл і налив трохи міцного — не для веселощів, а щоб перестали тремтіти руки. Напій обпік горло, але тепліше всередині не стало.
Грім умостився біля дверей і не зводив із мене очей. У його погляді не було вдячності за їжу й нічліг. Там читався докір.
— Не дивися так, — зірвався я. — Що накажеш робити? Піти в районний відділок поліції до Юрія Ткаченка? Він вирішить, що я сам усе підкинув. Або зробить вигляд, що вирішив.
Ткаченко багато років водив дружбу з багатими гостями, які приїздили в тайгу на закриті полювання. Я не раз бачив їх разом. Якщо зникнення хлопчика було пов’язане з кимось із тих людей, необережна розмова могла привести їх просто до мене. Потрібна була людина, яка знала стару справу не з чуток. Той, хто сім років тому сам ходив лісом до крові на ногах і не повірив у зручну відповідь.
У пам’яті спливло одне ім’я — Тарас Семенович Бондаренко.
Колись Семенович керував пошуковою групою і вважався одним із найкращих фахівців у краї. Його поважали за те, що він не посилав людей туди, куди не пішов би сам. Саме Бондаренко сім років тому вимагав продовжувати пошуки Богдана. На нарадах в адміністрації округу він доводив, що хлопчик не міг безслідно зникнути на вже перевіреній території. У відповідь йому запропонували не шукати умислу там, де сталася трагедія. Потім списали за станом здоров’я. Усі розуміли: формулювання було зручним, а справжньою причиною стала його впертість. Тарас умів помічати те, повз що проходили інші: свіжий скол на корі, неправильно покладений камінь, запах бензину там, де не мало бути техніки. Через це з ним було важко начальству й спокійно тим, кого він виводив із лісу. Коли його прибрали, ніхто не зайняв звільненого місця — посада лишилася, а людина, готова сперечатися заради зниклого, зникла.
Після звільнення Семенович оселився в старому вагончику біля лісопилки, закритої багато років тому. Казали, спився, перестав за собою стежити й майже ні з ким не спілкується. Їхати до нього було далеко, але іншої людини, якій я міг довірити рюкзак, не існувало. Я дістав знахідку з льоху, загорнув у два пакети й звелів Грому сідати в машину.
Розбита лісовозами дорога кидала позашляховик із боку в бік. За вікнами тяглися вирубки з сірими пнями й гнилими верхівками. Грім сидів спокійно; тільки вуха поверталися при кожному ударі підвіски. Вагончик Бондаренка стояв біля річки, осторонь від інших будівель. Облуплені стіни, зарослий город, порожні пляшки біля ґанку. Із кривої труби піднімався тонкий струмінь диму.
— Сиди тут, — сказав я псові. — Якщо що, подай голос.
На стукіт довго ніхто не відповідав. Потім усередині почулися шаркаючі кроки, кашель і дзвін скла. Двері прочинилися. Переді мною стояла людина, в якій я насилу впізнав колишнього рятувальника. Одутле обличчя посіріло, щоки заросли щетиною, на брудній майці темніли плями. Від нього тхнуло перегаром і давно не праним одягом. Але очі лишилися колишніми — колючими, уважними, хоч білки запалилися й почервоніли.
— Чого тобі? — спитав він замість привітання. — Продавати нічого.
— Я не торгуватися приїхав, Семеновичу. Степан Левченко з дому за Кедровою улоговиною. Поговорити треба.
— Нема про що мені говорити, Андрійовичу. У мене радикуліт, пенсія і все.
Він потягнув двері на себе. Я підставив черевик.
— Мова про Богдана Кравченка…
