Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі
— Знімаю! — голос журналістки дзвенів від страху. — Люди підключаються. Уже тисячі дивляться.
Я обернувся до Іллі. Він втиснувся в сидіння й закрив голову руками. Звичний жест того, хто надто довго чекав удару.
Я накрив його собою.
— Не дивися, синку.
Ззовні чоловік знову замахнувся. Ніна раптом прочинила вікно на вузьку щілину й закричала так, що в мене заклало вуха:
— Це прямий ефір! Вас бачать люди! У машині дитина і слідчий! Будь-який постріл буде записаний!
Боєць завмер. Приклад зупинився біля скла. Він побачив камеру, червоний вогник, зрозумів головне: це вже не сховаєш у лісі.
У нього на грудях зашипіла рація. Крізь перешкоди прорвався збуджений голос:
— Відбій! Відходити! Інформація пішла нагору. Не чіпати машину!
Він вилаявся, плюнув на капот і побіг до позашляховика. Машини заревли моторами, різко розвернулися й помчали, лишивши по собі дим і багнюку.
Левін повільно опустив пістолет. Лоб у нього блищав від поту.
— Пронесло, — сказав він. — Ніно, твоя камера щойно врятувала нам життя.
— Поїхали, — вичавив я. — Поки вони не передумали.
До міста ми їхали майже мовчки. Левін гнав машину, ввімкнувши службовий сигнал. Ілля знову прилип до вікна.
Для хлопця, який сім років бачив тільки каміння, дерева й вузький шматок неба, місто було ударом. Будинки, світлофори, потоки машин, вивіски, шум — усе це обрушилося на нього лавиною. Він дивився не із захватом, а з жахом.
— Дядьку Якове, — тихо спитав він, смикнувши мене за рукав. — Тут вовки є?
— Є, — сказав я гірко. — Тільки тут вони ходять у гарному одязі. Але ми тебе їм не віддамо.
Нас привезли не в поліцію, а відразу до великої дитячої лікарні. Левін устиг усе організувати. Біля входу чекали лікарі, медсестри, охорона. Коли Іллю вивели з машини — брудного, худого, з запахом диму й сирості, — жінки ахнули. Хтось заплакав.
Його повели митися, оглядати, годувати обережно й потроху. Я хотів піти слідом, але літня лікарка зупинила мене.
— Йому потрібні лікарі й спокій. Ви зробили головне. Ви повернули його. Тепер наша черга. А вам самому теж потрібна допомога.
Я подивився в дзеркало в холі. Звідти на мене дивився старий із сірим обличчям, саднами, закіптюженою курткою й очима людини, яка пройшла крізь пожежу.
— Я почекаю, — сказав я й сів на банкетку. — Поки мати не приїде. Я обіцяв.
Години тяглися в’язко. Левін поїхав в управління піднімати справу й ламати місцеву кругову поруку. Ніна сиділа поруч, друкувала матеріал і відповідала на дзвінки. Великі редакції навперебій вимагали коментарів. Вона всім казала одне:
— Хлопець не цирк. Буде правда, а не шоу.
Надвечір двері відділення розчахнулися. У коридор вбігла жінка.
Я впізнав її. Бачив колись на старих фотографіях у газетах. Вона постаріла, змарніла, але очі лишилися ті самі — величезні, збожеволілі від надії й страху.
Вона не спитала про палату. Просто відчула.
Я підвівся й побачив, як відчинилися двері.
Ілля, уже вимитий, із підстриженим волоссям, у чистій лікарняній піжамі, сидів на ліжку. На долоні він тримав яблуко й не їв його, а нюхав.
Жінка увійшла.
Яблуко випало й покотилося по підлозі.
— Мамо…
Це було не слово. Це був видих після семи років під землею.
Вона впала перед ліжком навколішки й обійняла його. Крик, що вирвався в неї з грудей, був таким повним болю і щастя, що я тихо зачинив двері й відвернувся.
Старий Семенич плакав у лікарняному коридорі. І йому було байдуже, хто дивиться.
За годину повернувся Левін. Обличчя в нього було похмуре.
— Треба поговорити.
Ми вийшли на пожежні сходи.
— Що з Долговим?
