Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Весна в глухому хвойному лісі не приходила одразу. Вона підкрадалася поволі, ніби сама не вірила, що здатна перемогти довгу зиму: спершу розм’якшувала наст під ялинами, потім випускала з-під снігу темну землю, далі наповнювала яри каламутною водою й терпким запахом мокрої хвої. Того ранку ліс стояв у сірому тумані, важкому й холодному, а з гілок, зігнутих від сирості, зривалися поодинокі краплі.

Остап Коваленко йшов вузькою звіриною стежкою, звично вибираючи місця, де чобіт не піде по кісточку в талу кашу. Йому було сорок п’ять. За плечима — майже десять років обходів, зимових чергувань, літніх пожеж, ночівель у старій хатині й безконечної самотності, до якої він давно звик. Широкі плечі під поношеною курткою здавалися трохи опущеними від утоми, коротка борода темніла вологими пасмами, а біля скронь сріблилася рання сивина. На правій щоці тягнувся світлий рубець — пам’ять про давню пожежу, коли на нього впала прогоріла балка.

Після того випадку Остап став говорити менше. Люди вважали його похмурим, іноді навіть жорстким, але ліс знав його іншим. Він умів зупинятися там, де інший пройшов би повз; умів розрізнити в загальному шумі вітру чуже дихання; умів зрозуміти, коли тиша справжня, а коли лише вдає тишу.

Сьогодні ця тиша була неправильною. Під звичним дзюрчанням струмка, під шерехом осідаючого снігу, під крапанням чулося щось тонке, уривчасте, майже неземне. Остап зупинився й повернув голову. Він не відразу зрозумів, звідки долинає звук: туман плутав напрямок, вода дробила його на дрібні відлуння, а гілки над головою тихо поскрипували, ніби навмисне заважали слухати. Звук повторився — короткий, надломлений, ніби хтось зовсім маленький намагався покликати на допомогу й уже не вірив, що його почують.

Він рушив швидше. Стежка вивела на прогалину, де з-під снігу стирчали торішні стебла трави. За ними шуміла тала вода, звільняючись від крижаної кришки. Остап насупився, дослухаючись. Це був не пташиний крик і не скрип криги. Це було виття, тільки слабке, захлинене, обірване на кожному вдиху.

«Хто ж там?» — видихнув він, уже майже бігом спускаючись до струмка…