Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

— Я зараз спробую надіслати фото, якщо зв’язок дасть. Поруч зі мною хлопець. Ніно, якщо ти не приїдеш, нас уб’ють. Це Долгов. Він його ховав.

— Долгов? — тепер у її голосі був уже не сон, а шок. — Диктуйте, де ви. Я дзвоню людині з центрального слідчого управління й виїжджаю сама. Не йдіть далеко.

Я продиктував, як міг. Зв’язок обірвався.

— Хто це був? — спитав Ілля.

Ми сховалися в напіврозваленій лазні — єдиній будівлі з цілим дахом.

— Надія, синку.

Я дістав рештки хліба й сала.

— Їж. Сили потрібні.

Ніч тяглася безконечно. Я сидів біля щілини замість вікна, стискаючи в руці уламок вил. Рушницю довелося кинути біля струмка, щоб легше було йти. Патронів однаково не лишилося. Ілля спав на купі старої соломи, згорнувшись клубочком. Уві сні здригався й шепотів ім’я пса.

Перед світанком я почув мотор. Не важкий, не позашляховий. Легкова машина.

Я визирнув. До хат обережно підкотила старенька машина з написом «Преса» на склі.

— Наші, — видихнув я, відчуваючи, як підкошуються ноги.

Із машини вискочила Ніна — у джинсах, куртці, з камерою на шиї. Слідом вийшов високий чоловік у цивільному. Під піджаком вгадувалася кобура.

Ми вийшли назустріч.

Коли Ніна побачила Іллю, вона завмерла. Хлопець стояв на ґанку, мружачись від блідого сонця, брудний, худий, у лахмітті, схожий на привида зі страшної казки.

— Господи, — прошепотіла вона.

Чоловік підійшов і показав посвідчення.

— Роман Левін. Старший слідчий. Це він?

— Спитайте самі, — втомлено сказав я.

Левін опустився перед хлопцем навпочіпки.

— Як тебе звати?

Ілля глянув спідлоба.

— Ілля. Ілля Андрійович Сорокін.

Слідчий кивнув, дістав телефон.

— Групу на виїзд. Координати надсилаю. Підтверджую: знайдено живою дитину, яка зникла сім років тому. Потрібна швидка, психолог, група швидкого реагування. Є ознаки організованого злочину й участі посадових осіб.

Тепло салону, м’яке сидіння, запах бензину й кави — усе здавалося нереальним. Ілля притулився до скла й дивився на ліс, який відступав назад.

— Ми їдемо? — спитав він.

— Так, — сказала Ніна з переднього сидіння. — У місто. До лікарні. Тебе відмиють, нагодують, оглянуть. Твою маму вже знайшли. Вона їде.

При слові «мама» в Іллі вперше здригнулися губи. Це ще не була усмішка, але вже щось живе.

Я вирішив, що найстрашніше позаду.

Я помилився.

На дорожньому посту на виїзді з округу нашу машину заблокували два чорні позашляховики. Вони стали впоперек дороги. З них вийшли кремезні люди в темній формі без знаків. В одного в руках був автомат.

— З машини! — крикнув він. — Передайте дитину!

Левін вилаявся й вихопив пістолет.

— Усім лишатися всередині! Двері заблокувати! Ніно, знімай. Одразу в прямий ефір.

Це була вже не погоня. Це була битва за правду. Долгов кидав останні сили. Він розумів: якщо хлопець заговорить, завалиться все — бізнес, зв’язки, посада, свобода.

Я дивився на людину з автоматом і шкодував тільки про одне: рушниці при мені не було. Але я дав собі слово — Іллю не віддам. Заради Кльонова. Заради Бурана. Заради хоч якоїсь справедливості в цьому прогнилому світі.

Приклад ударив по склу. Глухо, гидко. За темною маскою я бачив очі — порожні, олов’яні.

— Відчиняй! — долинуло ззовні. — Рахую до трьох!

Левін зблід, але рука з пістолетом у нього не тремтіла.

— Не відчиняти! Ніно, знімаєш?