Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

— спитав я.

— Утік. Щойно ефір пішов, зрозумів, що справу не зам’яти. Зняв гроші й зник. Але далеко не втече. Орієнтування розіслані.

— А база?

— Взяли. Охорона вже дає свідчення. Печеру теж зачистили.

Я боявся поставити головне запитання, але все ж спитав:

— Що там?

Левін помовчав.

— Там була жорстка сутичка. Кілька людей Долгова не вийшли. Пес… — він запнувся. — Грім загинув біля входу. У ньому знайшли кілька куль. Але він не пропустив їх, доки міг стояти.

Я заплющив очі. Біль увійшов у груди тонко й глибоко.

— А Кльонов?

— Оце дивно. Тіла нема. Крові багато. Схоже, він був поранений. Але сліди ведуть у бічний хід, про який ніхто не знав. Можливо, пішов.

Усередині спалахнула іскра.

Старий лис. Невже вижив?

— Ми говорили з Іллею, — провадив Левін. — Дуже обережно, з психологом. Він розповів, чому Долгов тримав його.

— Чому?

— Того дня хлопчик відбився від групи й вийшов до мисливської хатини. Там Долгов із приятелями, п’яні, займалися незаконним промислом. Із ними був старий лісовий доглядач Прохор. Він спробував їх зупинити. Долгов вистрелив у нього на очах у дитини. Ілля закричав. Долгов злякався. Не зміг одразу вбити хлопчика. Вирішив сховати в печері. Думав, потім розбереться. А хлопчик вижив і став його вічною загрозою. Він возив їжу, лякав тюрмою, розповідав, що батьки померли. Сім років тримав його страхом.

Я стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Знайдіть його.

— Знайдемо, — сказав Левін. — Я особисто простежу.

— І собаку віддайте мені. Він не речовий доказ. Він заслужив землю.

За три дні я повернувся додому.

Галас навколо справи здійнявся страшенний. Ім’я Іллі було всюди. Місцевого начальника поліції відсторонили й затримали. Чиновники виправдовувалися, служби перевіряли одна одну, люди, ще вчора певні своєї недоторканності, раптом почали боятися дзвінків і камер. Система, діставши удар знизу, заворушилася.

Але дім без Бурана був порожній, як вистигла піч.

Я поховав його під старою сосною на пагорбі, звідки видно ліс. Поставив дерев’яний хрест. Написав просто:

Грім. Промінчик. Вірний друг і рятівник.

Сидів на ґанку, дивився на захід сонця й думав, як дивно влаштоване життя. Я хотів купити старого пса, щоб не було так самотньо. А він перевернув усе.

Хвіртка рипнула.

Я підвів голову, чекаючи журналістів або слідчих. Але до ґанку йшов чоловік. Шкутильгав, спирався на саморобну палицю. Голова перев’язана брудною тканиною, обличчя — синець на синці. Одна рука схована під курткою.

— Ну що, Семеничу, — прохрипів знайомий голос. — Чай у тебе є? Чи теж усе пропив?

Я схопився так різко, що табурет упав.

— Єгоровичу!

— Живий, — криво всміхнувся Кльонов розбитими губами. — Живучий, як зараза. Свідомість утратив, потім опритомнів. Грім їх відволік. Я пішов бічним ходом до річки. Відлежався в очереті, поки ваші люди все там перевертали. Не хотів одразу показуватися. Запитань було б надто багато.

Я підхопив його під здорову руку. Від нього пахло тванню, кров’ю й лісом.

— Як дійшов-то?

— Злість допомогла. І ще одна справа. Долгов не втік далеко.

— Левін сказав, його шукають.

— Нехай шукають. А я бачив, куди він повернувся. Уночі. На свою заїмку. Там у нього схованка, про яку поліція не знає. Гроші, документи, золото. Він по них прийшов. Зараз там сидить, як щур, і думає, що розумніший за всіх.

Кльонов підвів на мене очі. У них горів холодний вогонь.

— Спіймають його — будуть адвокати, клопотання, скарги, зв’язки. Може, відсидить. Може, викрутиться. А може, знову хтось продасться.

— До чого ти хилиш?

Він дістав з-за пазухи старий пістолет.

— Я йду туди. За Грома. За хлопця. За сім років мого гнилого життя. Ти зі мною?

Я подивився на хрест під сосною. Згадав очі Іллі в печері. Згадав, як Буран стояв біля входу, не відступаючи.

— Закон потрібен, Єгоровичу, — сказав я. — Але інколи він приходить запізно.

Я зайшов до хати, відчинив сейф і дістав старий карабін. Двостволка лишилася в тій печері, але цю зброю я тримав на найкрайніший випадок.

— З тобою, — сказав я, пересмикуючи затвор. — Поставимо крапку.

Сутінки густішали, перетворюючи ліс на чорно-білу гравюру. Ми йшли мовчки, слід у слід, як два привиди, що повернулися з того світу заради незавершеної справи.

Кльонов, попри рани й кульгавість, рухався з лячною рішучістю. Біль ніби тільки підстьобував його. Я йшов за ним, стискаючи карабін, і відчував, як усередині вигоряє все зайве. Лишалася тільки холодна лють.

Машину брати не стали. Шум міг сполохати звіра. Ми йшли через сирі низини, старі гаті й стежки, якими користувалися тільки браконьєри та ті, кому не хотілося стрічати людей. Кльонов знав ці місця змолоду. Тоді він ловив тут тих, хто вважав, що в глухому лісі закону немає.

— Він сам? — спитав я, коли ми зупинилися біля поваленої берези.

— Сам, — сказав Кльонов. — Охорона його здає. Друзі розбіглися. Загнаний щур не кличе зграю. Він тягне своє добро.

— Він небезпечний.

— У нього страх. Страх робить руки мокрими, а око кривим. У нас є борг.

Уночі ми вийшли до заїмки Долгова. Колись це було місце сили: великий зруб, лазня, гараж, вишка зв’язку. Тепер двір був переораний колесами, ворота зламані, вікна вибиті, поліцейська стрічка тріпотіла на вітрі.

Але дім не був мертвий. В одному вікні першого поверху, за щільною шторою, тремтів слабкий вогник.

— Свічка, — прошепотів Кльонов. — Електрику йому відрізали.

Ми залягли в кущах біля паркану.

— Я зайду з тилу через лазню, — сказав він. — Ти тримай фасад. Якщо рвоне до гаража — бий по ногах. Не вбивай одразу. Я хочу побачити його очі.

Я кивнув…