Фермер помітив, що свиня щодня риє одне й те саме місце, і вирішив перевірити, що там приховано

Грім залишився біля заглиблення. Він більше не намагався рити, а стояв нерухомо, нагадуючи мовчазного вартового. Сивко пішов за господарем до хати, опустивши хвіст. Павло ступав повільно, відчуваючи в долоні вагу маленького згортка, що здавалася неспівмірно тяжкою.

Кухня зустріла звичними запахами сухих трав, попелу й старого дерева, але затишок зник. Павло поклав жетон під лампу й довго дивився, як тьмяно поблискує очищений край. Ім’я Андрія Левченка й дата, вибита на металі, змушували його знову й знову думати про діда. Якщо знахідка справді була пов’язана з початком тридцятих, Мирон міг знати про події, що відбувалися неподалік.

Біля стіни стояла шафа, на верхніх полицях якої роками припадали пилом коробки з родинними речами. Павло майже не відкривав їх після смерті Оксани. Там зберігалися документи, листи, листівки, світлини й дрібниці, здатні повернути до кімнати голоси давно померлих людей. Цієї ночі минуле вже не втішало; воно лякало.

Чоловік зняв першу коробку, змахнув пил і дістав кілька важких альбомів із потемнілими шкіряними обкладинками. Старі сторінки шаруділи під пальцями. На перших фотографіях були батько й мати Павла, потім молода Оксана з косою, заплетеною через плече. Погляд затримався на обличчі дружини, однак зараз не можна було дозволити пам’яті відвести його вбік.

Він гортав далі, сам не знаючи, що саме сподівається побачити. Жетон лежав поруч і ніби задавав напрямок пошукам. Усе більше світлин стосувалося часу, коли господарем ферми був Мирон. За кілька хвилин Павло зупинився на картці з пожовклими краями.

На ній стояли троє. За їхніми спинами виднівся той самий дім — іще новий, із рівною верандою та світлими дошками. Першого Павло впізнав одразу. Його дід був високий, широкоплечий, із густими вусами й твердим підборіддям; навіть перед об’єктивом він тримався напружено, заклавши руки за спину.

Мирона пам’ятали як суворого й небагатослівного чоловіка. Він пережив голод і довгі роки тяжких змін. Після цих потрясінь дід значно розширив господарство й став одним із найзаможніших господарів в окрузі.

Поруч із Мироном стояв невисокий кремезний чоловік із рудою бородою. Третім був високий худорлявий чоловік у темному форменому кітелі й кашкеті. Його обличчя з гострими вилицями здавалося розумним і жорстким, волосся було акуратно зачесане назад, а погляд спрямований просто в об’єктив. Павло відчув, як під сорочкою виступив холодний піт.

Він іще не міг бути певен, але вже знав, чиє ім’я побачить. Перевернувши фотографію, Павло підніс її ближче до лампи. На звороті олівцем були виведені три рядки: «Мирон Коваль. Василь Шевчук. Андрій Левченко».

Пальці стиснули картку. На жетоні значилося те саме ім’я. Дід не просто чув про зниклого працівника служби — вони разом сфотографувалися біля Миронового дому. Отже, Андрій принаймні одного разу побував тут і був знайомий із дідом Павла.

Павло знову вдивився в обличчя. Мирон виглядав замкненим, Василь — настороженим, Андрій — зібраним і владним. Фотографія нічого не доводила, але поруч із відкритою могилою вона набувала зловісного сенсу. Людина зі світлини могла опинитися під свинарником Ковалів — нащадків одного з чоловіків, що стояли поруч із ним.

Чоловік опустився на стілець. У голові почала складатися картина, ще неповна й тому особливо страшна: знайомство, зникнення, таємно викопана могила на родинній землі. Він не мав права оголошувати діда винним через одну фотографію, але вже не міг вважати те, що сталося, простим збігом. І тоді Павло згадав про тонкі зошити, у яких Мирон час від часу записував важливі події… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇